Я пакуюся далі, шанобливо вслухуючись у переобтяжену тишу. Лорд далі спить.
Колода карт, лампочки для ліхтариків, компас, сільниця, вушні затички, перо на капелюх, підтяжки...
Так, я меркантильний, кровожерний, схильний до параної та взагалі далекий від досконалості. Але й у мене бувають світлі періоди, коли я стаю милим, а в прокурорському мовчанні Куряки нічого цього немає. Наслухавшись його, я врешті-решт втрачаю терпець і кажу йому, що він кричуще несправедливий та упереджений.
Куряка ліниво підводить голову.
— Та ну? Я так не вважаю.
Збираюся пояснити йому, чому воно саме так і є, але тут заходить Македонський, і коли я його бачу, всі мої думки й слова розлітаються із завиванням і стогоном.
Македонський сідає на ліжко й посміхається нам з Курякою. Він у білосніжних штанах і в білій майці, а мокре після душу волосся зачесане назад. Уперше з дня мого з ним знайомства він вбрався в щось яскравіше за ганчірку до миття підлоги. І відкрив своє чоло, вічно завішене волоссям.
— Ну чого ви так дивитеся? — нервово запитує він, соваючись на краю ліжка.
— Ти — як сніжинка, Македонський, — кажу я. — Що з тобою трапилося, зізнавайся.
Взагалі-то на сніжинку він не подібний. Він радше — як біла спиця. Тому що нинішній одяг сидить на ньому нормально, а раніше все завжди висіло мішком. Це, в певному сенсі, не менш дивно. Неначе людина все життя ховалася по закутках, і раптом вискочила звідти, з виттям, одягнена в парадний смокінг. Але якщо він вискочив, значить, йому це до зарізу знадобилося, ось що важливо.
— Загалом дуже мило, — кажу я, — незвично тільки. Обіцяю звикнути.
Лорд уже прокинувся і пережив своє потрясіння мовчки. Як і полуницю з безштанним отроком. Здер отрока з окулярів і викинув у попільничку.
— Пограй на гармошці, — просить він мене.
Дурневі зрозуміло, навіщо. Щоб я замовк. Але я дійсно справжній друг своїм друзям і не відмовляю, коли просять, навіть якщо вони просто хочуть мене заткнути. Тому виймаю гармошку та починаю грати. Лорд відповзає до спинки, розпластується там, підтягає до себе гітару й кладе її на черево.
Легше гармошці вторити гітарі, ніж навпаки, тому спочатку ми збиваємося й не можемо приноровитися один до одного, шипимо та навіть лаємося; потім, з гріхом пополам, щось зображаємо, відтак радіємо з того, хоча нічого особливого не зазвучало, але в цій справі головне — процес, як і в пакуванні, тож ми поринаємо в нього та ґрунтовно застрягаємо. Через якийсь час у мені починає зароджуватися верещалка. У Лордові, напевно, теж. Він починає підспівувати й насвистувати. Мене дуже накручують такі речі, й мої голоси-верещалки також. Чесно дотискую їх, поки стає сил, а коли сили закінчуються, мокра гармошка випадає мені з рук, я примружуюсь і репетую: «Трап на воду! Фургони в коло! Гармати до бою! Плі!» На чому сеанс нашого з Лордом музичення добігає кінця.
У цокаючій після верещалки тиші розплющую очі й бачу Сфінкса, який сидить на тумбочці.
— Знову, — каже він.
— Знову, — приречено погоджуюся я.
Різного роду викрики поселилися в мені віднедавна. Іноді, наїздившись по Дому та надивившись і того, й оцього, дуже хочеться мужнім голосом гаркнути: «Жінки і діти, в укриття!» Які жінки? Які діти? Підсвідомість не уточнює. Хочеться зігнати їх усіх в укриття, та й годі. Напевно, спрацьовує аварійна служба генетичної пам’яті. Або, скажімо: «Гармати до бою!» І уявляються якісь ветхі катапульти. З приголомшливою нав’язливістю. Взагалі-то, коли мені хочеться щось прокричати, я кричу, не стримуюся. Краще крикнути пару разів та й заспокоїтися, ніж щоб весь час хотілося це зробити. Ось тільки зграю мої крики нервують. Ніяк вони до них не звикнуть.
— Де таке бачено, щоби трап спускали на воду? — вмираючим голосом запитує Лорд. Трохи позеленілий від того, що сидів надто близько, коли на мене найшло.
— Ото ж бо й воно, де? — обурююся я. — Підсвідомість зовсім відбилася від рук. Раптом до зарізу знадобилося спустити його туди. І в коло поставити фургони. А то нам всім настав би кінець.
— Ти його спустив? — цікавиться Сфінкс.
— Так.
— Фургони поставив, усе як має бути?
— Так.
— Ну, то слава богу. Розслабимося до наступного разу.
Я витираю гармошку. Навдивовижу задушливий день. Зовсім нічим дихати. Лорд обм’якло лежить під гітарою. Чоловічка без штанів він здер, але полуничину залишив, і вона стирчить у нього на оці, як червона чорнильна ляпка. Куряка чекає новин зі стелі. Македонський випарувався.
— Агов, — кажу я Сфінксові, — ти бачив Македонського в білосніжних шатах? Такого чистенького та білого-білого, як жасмин?