Він киває.
— І як тобі його вигляд?
— Здається, він вигарнів.
— Він ще й волосся прилизав. Така поведінка йому не притаманна. Не кажучи вже про те, що він завжди ненавидів білий. Підкреслено не терпів. Тож не прикидайся, ніби не розумієш, про що я.
— Може, він натякає, що йому осточортіло прибирати за всіма? — не відриваючись від споглядання стелі, припускає Куряка.
Знову цей прокурорський тон, який передбачає океан незачеплених тем. На наше щастя, незачеплених.
— Ніхто його не примушує прибирати, — кажу я. — І ніколи не примушував.
Куряка мовчки усміхається. Навіть не дивлячись у мій бік.
У другому пункті я, звичайно, збрехав, але ж не спеціально, а через забудькуватість. Уже не вперше за сьогодні хочеться придушити Куряку. Скоро це бажання ввійде у звичку.
— Я його примушував, — каже Сфінкс. — І Лорда теж. І Лері, якщо вже на те пішло. Тільки тебе чомусь пропустив.
— Цікаво, чому? — ввічливо цікавиться Куряка.
— Справді, цікаво. Може, у зв’язку зі зміною іміджу Македонського саме час спробувати? Як щодо сьогоднішнього прибирання?
Куряка нарешті перевертається і являє нам похмуре лице. Точніше, не нам, а Сфінксові. Дивиться на нього з якимось збоченим очікуванням, а тоді каже:
— Якщо зможеш мене змусити. Як колись їх. Щоби потім навіть Табакі говорив, що цього не було.
Приголомшливо зухвала заява. У мене починає свербіти ніс, а в місцях, які відповідають за мої дії та розмови, вистукують нові верещалки: «Мародерів до стінки!» і «Полонених не брати!» Насилу вдається з ними впоратися.
Сфінкс дивиться на Куряку з таким виразом, що незрозуміло, чи то він зараз уб’є його, чи то розсміється. Просто собі дивиться. Він — на Куряку, Куряка — на нього. Тиша капотить важенними краплями.
— Божечку, — каже Лорд шанобливо. — Страх який.
Із мене виплигує недоречне й підле хихикання.
Сфінкс вимикає фари, потім знову вмикає, перевівши їх на нас. Ну, кліпнула людина, звичайна справа. Очі веселі, навіть хитруваті. Отже, швидше за все, він засміявся б. Хоча такого задушливого та спекотного дня ні в чому не можна бути впевненим.
Знову з’являється Македонський. Сідає на своє ліжко.
— Ех ти, полярнику, — кажу я йому. — Через тебе мало не назрів конфлікт. Страх як не любимо ми щось не до кінця розуміти. Тож якщо це така форма протесту, так і скажи. А то Куряка тут уже висловлюється замість тебе, і, між іншим, з’ясувалося, що в нього алергія на пилюку.
Македонський здається дуже чесним. Його словам віриш іще до того, як він їх вимовляє. Тому добре, що говорить він мало, адже від по-справжньому чесних слів якось втомлюєшся.
— Я ненавиджу білий колір, — проказує він.
І я втомлююся відразу й жахливо. Від великої розумової напруги.
Македонський дивиться з такою міною, ніби ми зобов’язані були все зрозуміти, але, видно, на наших лицях розуміння немає ніякого, бо він додає:
— Я бачив себе вві сні драконом. Я літав над містом і обпалював його вулиці вогнем свого подиху. Те місто було порожнім через мене. І я... злякався.
Смикаю себе за сережку. Боляче, зате протвережує. І коли п’яний, і коли щось увижається. Наприклад, червоні крилаті ящери, що літають між обвугленими багатоповерхівками. Вони схожі на вогнища. Македонський не сказав нічого про червоний колір, але я і так усе знаю. І ще я знаю, що коли твій справжній колір шматує тебе зсередини, можна загорнутися хоч і в десять шарів білого або чорного, ніщо не допоможе. Однаково що намагатися заткнути водопад носовичком.
— Біла майка тебе не врятує, Македонський, — озвучує мої думки Сфінкс.
Македонський незмигно дивиться. Здається, ще трохи, і на його обличчі проступлять усі кістки, і можна буде перерахувати їх та з горя вдавитися. Їх уже навіть зараз видно. Кістки, сірувата шкіра й болотяні калюжки очей із цятками пуголовків.
— А раптом врятує, — каже він невпевнено. — Хто може знати?
Сфінкс не сперечається, я — тим більше. Лорд заховався за журнал, Куряка демонстративно позіхає.
— Час, час тобі, Сфінксе, розбити для нас шибу. Бачиш сам, що діється. Час відлітати. Ондечки, глянь, людина вже встала на крило, — киваю на Македонського, — а про решту я й не кажу.
— Ну то можеш розбити шибу сам, — пропонує Сфінкс. — Мені вже не десять, я розучився.
Чомусь від його слів я остаточно скисаю. Немов усю дорогу тільки на щось таке й розраховував. Хоч коли я починав говорити, це був усього лише давній, напівзабутий жарт.