— А ось коли я одного разу побачив страшний сон та розповів його, Сфінкс пообіцяв укусити мене, якщо я не заткнуся, — ніби знічев’я згадує Куряка, притлумивши позіхання. — Я це дуже добре пам’ятаю.
— Я теж, — киває Сфінкс. — Принаймні я пам’ятаю, що обіцяв це не тобі, а Лордові. Твоя пам’ять вибіркова, Куряко. Перекручує події не в кращий бік.
— А якби я побачив себе літаючим гіпопотамом?
— Це означало би, що ти з’їв на вечерю якоїсь погані.
— Чому ж у Македонського це означає, що він повинен начепити на себе щось біле?
— Не знаю, — Сфінкс злізає з тумбочки та сідає на підлогу, притуливши до краю нашого ліжка лисину. — Якщо ти помітив, я не вважав, що це необхідно.
Куряка сміється.
— Чудове пояснення. Вичерпне. Точне. Тепер-то я, звичайно, все зрозумів.
Сміх у нього не те щоб нормальний, але й не зовсім уже божевільний. Рівні частки того та іншого. До Лорда о його найкращій порі йому ще сміятися і сміятися, але однаково це пригнічує. Терміново треба вибратися на свіже повітря, поки воно ще десь є. Бо потім його може й не бути.
Я надягаю окуляри, затінюючи світ, і прошу Македонського допомогти мені підвісити до Мустанга наплічник.
Під’їжджаючи до Перехрестя, пригадую:
«Amadan-na Breena, він кожні два дні міняє подобу. То він йде, глянеш збоку — от просто собі молоденький хлопчина, а то обернеться на тварюку яку страхітливу, і ось тоді — стережися. Мені тут сказали не так давно, що, мовляв, хтось його підстрелив, але я собі думаю — хто ж його такого застрелить?»
Бурмочучи собі під ніс цю канонічну маячню, я перетинаю Перехрестя — і біля найдальшої його стіни зупиняюся. Між столиком з непрацюючим телевізором і стіною тут стоїть видовжене дзеркало, про яке багато хто думає, що воно стоїть виворотом назовні, настільки воно запилюжене. На ньому іноді ворожать дівчата. Протирають пальцем маленькі вічка — і дивляться, що в них відбивається. На маленькому клаптику дзеркала навіть фрагмент власного обличчя виглядає багатозначно.
У цьому дзеркалі я протираю собі віконце. Я дуже-дуже давно не бачив себе. Здавалося б, коли поганий настрій, не варто проводити такі експерименти. Але я зненацька подумав, що дні летять дуже швидко, цілком може статися так, що я вже й не встигну подивитися на себе саме у ворожильному дзеркалі.
Я протираю кружечок трохи вище від рівня очей, звідти спускаюся до носа, і в кінці мій двійник визирає з акуратного віконця, подібного на дірку в стіні. Він нітрохи не подорослішав. Та сама пика чотирнадцятирічного, з якою мене, мабуть, і поховають. Я вимазую собі ніші для вух і звільняю їх з-під волосся, щоби вони краще відобразилися. Двійник перетворюється на Міккі-Мауса. На зловісного Міккі-Мауса. Я зненацька з жахом усвідомлюю, що постарів. У дзеркалі я той самий, що й п’ять років тому, але всередині чогось бракує. І це помітно. Кудись поділося звичне нахабство. Адже ж, якщо вдуматися, я бозна-скільки часу не затівав нічого цікавого. Не влаштовував людям холеру. Давно-предавно ніхто мене не лупив…
— Еге, — кажу я двійникові, — ти що, дорослішаєш? Ані не думай, а то я з тобою більше не дружу.
У відображеного Табакі очі круглішають. Злякався. Або знущається.
— Друббі, хамара, скуй! — шепочу я. — Сттрокат премчадрр. Що написано на їхніх пиках? Там написано: «Випуск близько! Настає вселенський швах! Готуйте труни!» А в тебе? У тебе те ж саме. Ти взагалі хто насправді?
Він кліпає. У сенсі — а хто я?
— Ти — Жах, Який Крадеться Вночі! Ти — Хижак, Який Пожирає Нутрощі Ворога! Ти — Стрілець по Мішені! Ти — Чума і Погибель!..
На двійника все це не дуже діє. Тобто він слухняно перекошується й набуває ще лиховіснішого вигляду, але однаково видно, який він насправді маленький та порохнявий.
— Шкода, що в мене немає при собі тягарця, так, дуже шкода, й не треба мені тут витріщатися!
Я витягую з-за вуха фломастер і малюю на дзеркалі зубасту усмішку. Щетинисту, як гребінець. І швидко відкочуюся назад, щоб не побачити, як двійник виплигне з неї. Він і не встигає.
Я їду, думаючи про те, скільки ж я всього не встиг у житті.
Я не навчився грати на флейті та показувати фокуси з картами. І готувати перцевий коктейль. Я жодного разу не був на даху, не посидів там ні на якому комині й не кинув у цей комин нічого гримучого. Я не вилізав на дуб на подвір’ї. Я не знайшов ластів’ячого гнізда та не з’їв його. І не запустив найбільшого й найстрашнішого повітряного змія рано-вранці перед Фазанячими вікнами. Я навіть досі не прочитав послання з давніх часів, склавши всі нічиї предмети, скільки їх було в Домі.