Це означає, що він знайшов одну з шести зіпсованих невловимим візком-привидом касет. Ту, яку я не відніс до класу. Намагаюся пояснити це Куряці. Він дивиться з виразом «ти мене ні в чому не переконав і не переконаєш», який останнім часом почав мене добряче діставати.
— Час — не тверда субстанція, щоби впливати на когось вибірково, — менторським тоном сповіщає Пугач. — Він плинний, односторонній і не піддається впливам ззовні.
— Це тобі він не піддається, — Гном тицяє пальцем у наш бік. — А кому піддається, той про це мовчить. Ось і виходить, ніби такого не буває.
— Як люди цікаво про нас думають! — вражаюся я. — Ви їх чуєте? Аж ніяково.
— Сам винен, — огризнувся Лорд. — Не треба було привселюдно натякати на свою винятковість.
— Я займався тугою та скорботою!
— Не треба було сумувати так самозабутньо.
Краєм ока помічаю, що Сфінкс, який досі сидів з нудьгуючою гримасою, раптом нудьгувати перестав. Завмер, зненацька набувши суворого вигляду, навіть зіниці розширилися. Хтось інший, може, цього й не помітив би, але я насторожуюся й починаю посилено принюхуватися до атмосфери. Що в ній змінилося.
Ніби нічого. Не так задушливо, як раніше, або мені це здається, бо я вже звик, що страшенно парко. Фіранки хитнуло. Македонський, поставивши чашки, раптом чіпляється за край столу, ніби його хтось кудись тягне.
— Ти пропустив усе найцікавіше, — каже Лорд Сфінксові.
— Я це вже зрозумів.
— Він, між іншим, через тебе комплексує. Якщо гарненько в це заглибитися.
— Табакі не росте, бо знає секрет, — ділиться з Пугачем Гном, досить голосно, щоб усі могли розчути. — Він сам тільки що сказав про це. «Але тільки єдиний Шакал...» і так далі...
Македонський дивиться у вікно й напружено випинається під білим одягом, як стріла, для якої вже вибрано ціль, наче щось летюче, яке заховали в непрозору банку, де йому годі всидіти. Його обгризені пальці, котрі вчепилися в плечі, в мене на очах витоншуються й темнішають, обертаючись на драконячі кігті. Піщано-пустельні хмари зовнішності пливуть через його обличчя, відбиваючись в очах непролитим дощем.
— Ой-ой-ой, — бурмочу я, витріщаючись на них.
Стомлений, роздратований, чимось навіть наляканий Куряка запитує, чи правильно він зрозумів, що на моїх касетах записані всякі нічні шуми.
— Там зафіксовано потойбічне явище, — терпляче пояснюю я йому.
— Точніше, не зафіксовано.
— Це одне й те саме. Привиди не ловляться на плівку.
Жодної верещалки з підсвідомості, так ніби їх усі змило. Тільки якесь безрадне рохкання. Сперте від диму повітря Кавника починає тихенько мерехтіти, розмиваючи контури всіх, хто сидить довкіл. Русалка переляканою пташкою зачаїлася серед свого волосся, Руда підвелася. Македонський з жадібною цікавістю переводить погляд на свої руки. Те, що навколо нас, розповзається спіралями, ніби невидимі хвилі від кинутого каменя. Зачеплений ними Рикша, кривоного підстрибуючи, перебігає Кавник.
— І те, що нічого не записалося, доводить існування привидів? — у голосі Куряки — майже відчай і майже абсолютна впевненість у моєму божевіллі.
Людину, яка говорить таке, треба рятувати, але я ще не визначився, кого треба рятувати швидше: Куряку, який ось-ось завиє, чи Македонського, який ось-ось вилетить у вікно, висадивши і скло, і ґрати. І, звичайно, я не встигаю за обома.
— Ви що, вирішили звести мене з розуму, ви всі! — пронизливо кричить Куряка, викотивши білуваті очі, та їде просто на мене з явним наміром розчавити. Одночасно лунає інший викрик. Щось пломенисто-багряне, засліпивши нас, сполохом обпалює стелю та пролітає по кімнаті. Звуки глухнуть.
Я верещу: «Полундра!» — відштовхуюся від столу, і під своє власне розчленовано згасаюче «ра-ра-ра» перевертаюся разом з Мустангом. Аж обурює, як поволі. Візок Куряки, судячи з шуму, врізався в Мустанга, з усіма його гирками й іншими обважнювачами. Лежачи на спині, я бачу кришталевий дощ, який віялом розлітається по підлозі. Скляні пацьорки повисають у повітрі й поволі опадають, не поспіваючи за більшими друзками. Заворожений, простягаю руку, щоб упіймати одну з пацьорок, але промахуюся. Я розумію, що Македонського я остаточно й безповоротно упустив, що в першу чергу рятувати треба було, звичайно, його, а Куряка міг і почекати, бо одна річ — коли хтось божеволіє від самотності, й зовсім інша — коли хтось перетворився на дракона, і за ним загуло. Усвідомивши все це, намагаюся вилізти з візка, щоб усе ж таки спробувати щось зробити, і потрапляю просто під Курячині колеса. Темно, нудить і страшенно тхне паленим.