Выбрать главу

Приходжу до тями під столом. Як я тут опинився, незрозуміло. Поряд сопе зачаєний Пугач, а з краю нашого з ним спільного даху тихо капає брудненький кавовий дощик. На лобі в мене ще доволі м’яка ґуля, що насувається на око. Обмацавши її, згадую скляний водограй і перелякано охкаю.

— Знаєш, — сварливо каже Пугач, поблискуючи скельцями окулярів, — ваша зграя переходить усякі межі. Це вже просто непристойно — те, що ви виробляєте.

— Так. Стався напад у людини. Що тут можна було зробити? З епілептиками таке трапляється.

— Напад? Епілептик? — Пугач вибухає неприємним реготом. — От, значить, як ви в себе в четвертій це називаєте!

Пояснюю Пугачеві, куди він може запхати своє обурення, викладене на письмі й обмотане колючим дротом.

— Хам, — бурчить Пугач, вилазячи з-під столу. Поріділі кавові краплі довбуть йому загривок.

Чекаю, поки він відповзе якомога далі, тоді висовуюся. Ноги, друзки шиби, вода, клапті піни. Хтось намагається прибирати, інші ходять і витріщаються. Пси, Щури й навіть дівчата. Забули, напевно, що в нас війна. Уціліла частина шибки розмальована інеєм. Торкни її — і все обсиплеться. А посередині зяє дірка. Схожа на морську зірку. Я дивлюся на неї, коли мене підбирає Чорний. Підбирає й відносить, діловито розштовхуючи натовп, який не розступається перед нами. Я ні про що не питаю, він теж. Добре, коли тебе цілеспрямовано кудись несуть. Можна не думати, а просто їхати. На виході з Кавника купка цікавих проводжає нас свистом і перешіптуванням.

— Не реви, — тільки й каже мені Чорний.

— Я стараюся.

Мерехтіння та в’язкості більше немає. Світ повернувся у звичний стан, звуки долинають виразно й голосно, але дещо все ж змінилося. То тут, то там гримлять стулки вікон. По коридору гуляє вітер. Двері спальні зачиняються за нами з такою силою, що Чорний підстрибує, а я клацаю зубами.

Спальня передураганно похмура, і з висоти зросту Тата Псів несподівано маленька. Сфінкс, Сліпий і Русалка сидять рядочком, підпираючи шафу, й мають доволі-таки прибитий вигляд, а пилова буря гримотить у вікна, закидаючи їх летючим сміттям.

Чорний опускає мене на підлогу. Повзу до своїх, на ходу приміряючи різні вирази обличчя, відповідні до обстановки, хоч і не зовсім розумію, яка обстановка тут у нас. Чи осиротіли ми сьогодні на вічні часи? Чи втратили останнього з драконів, які й так давно не трапляються в природі? Чи передбачають понурі обличчя присутніх мовчазну жалобу — і чи не треба мені трохи пошуміти, щоб вивести їх із заціпеніння?

Сліпий відсовується, звільняючи мені місце між собою та Сфінксом. Місце завбільшки як кролик. Я туди якимсь дивом протискуюся й відразу вирішую, що шуміти не буду. Надто багато я сьогодні шумів. Хай буде тихо, хай вітер рветься та гуде в зовнішності, я втомився, і ґуля моя болить.

Чорний сідає навпочіпки біля дверей. На колінах у Сфінкса — щось довге, загорнуте в рушник, від чого смердить паленою пластмасою. Я відгортаю край рушника, але ще до того, як побачити, здогадуюся, що там граблі. Це саме вони і є. Відстебнуті, вони обпливли на кінцях аж до втрати пальців і поблискують оголеним металевим каркасом. Страшенно, страшенно потворні.

— Облиш, — каже Сфінкс. — Їх тепер хіба що в сміття.

Обережно опускаю на місце край рушника, з неприємним відчуттям, що торкнувся чогось, що померло зовсім недавно.

— Боляче було? — безглуздо запитую я.

— Уяви собі.

— А Македонський?

— Македонський нагорі. Спить.

Він каже це швидко й сухо, і я розумію, що уточнювати не варто. Нагорі, значить, на ліжку Горбача, а чому там, і який він зараз має вигляд — це вже дрібниці, в які не потрібно заглиб­люватися. Головне, що він не відлетів. Заплющую очі й обвисаю, заціплений з двох боків ребрами Сфінкса та Сліпого, вмовляючи себе, що давно мріяв поспати приблизно як овоч, який застряг між двома терками. Не засинаю, звичайно, але впадаю в заціпеніння, котре нагадує сон. У мене досить багато думок, які треба обдумати; їх можна обдумувати й у такому стані напівдрімоти. І я їх мислю.

Простір, що належить колекції, я відгородив позолоченим шнуром. Вийшла маленька сцена. Роль задника відіграють фотографії стародавнього Перехрестя. Між ними залишено проміжок, в якому, як місяць, висить велика біло-синя тарілка. Не знаю, наскільки це було правильно — помістити її там, але для мене в такому розташуванні є особлива краса, адже це наче Дім і місяць, два мої найулюбленіші явища природи.