Перед щитами з краєвидами Перехрестя стоять табурети різної величини. На найвищому — пташина клітка. Довга, вузька і, чесно кажучи, тісна навіть для канарки. На табуреті трохи нижчому — якась скособочена штукенція, про яку ніхто не може сказати, що воно таке. Найбільше ця річ схожа на деревну хворобу, яку зрізали з дерева, сплюснули та втиснули в тацю. Незрозуміло, з якою метою. Назвати цю горбкувату всохлість красивою ніхто б не наважився. Вона радше потворна. За часів мого дитинства вона лежала в кімнаті, яку тодішні старші називали баром. Не знаю, звідки взялася ця байка, але серед наймолодших ходили чутки, що якщо прохромити її пальцем, в дірку, що утворилася, рине смердюча, чвакаюча трясовина й поглине все навколо. Світ стане болотом. Тому, хоч нам і було цікаво, що у всохлості всередині, ніхто не наважувався взяти на себе відповідальність і перевірити. Ми тільки доторкали її. Дуже обережно погладжували шорсткаву поверхню болота, прислухаючись, чи не рветься воно назовні, зворохоблене нашими дотиками. Робили ми це за відсутності старших, і хоча ніхто з нас нічого не прохромлював, навіть просто чіпати болото було досить страшно, адже воно могло тільки прикидатися твердим, щоби приспати наші підозри, а саме тільки й чекало на незграбний, необережний палець.
Тепер болото лежить у моїй колекції, на вигляд дрібніше й темніше, ніж було колись, і, як і раніше, чекає. На випадок появи поблизу безтурботних відвідувачів над ним пришпилено папірець з попередженням: «Руками не чіпати!»
Уся моя колекція обвішана закликами, стрілками та дороговказами. Особливо щити з Перехрестя. Посеред лівого щита в мене ще висить лупа на унітазному ланцюжку. За її допомогою можна вивчати написи на фотографіях. Поряд стоїть поштова скринька-шпаківня на дерев’яній нозі. Розфарбована в рожевий, зелений і червоний кольори. Нога в неї понищена щурами, але верхня частина виглядає цілком пристойно.
Щити, поштова скринька, клітка, болото, тарілка-місяць, синій ліхтар, в якому відчиняються дверцята, — теж на дерев’яній нозі, як і поштова скринька, стілець з приклеєним до спинки чучелом крука, причому сидіння стільця пообтикане цвяшками, а на грудях чучела напис: «Привіт від Хічкока!», собачий нашийник з бубонцями (зводити собаку з розуму?), коробка із засушеними жуками, пляшка із запискою невідомого змісту, запечатана сургучем, дірявий чобіт на велетенську ногу, мішечок з ворожильними бобами, дорожній знак «Стоп», весь понівечений, наче його збило вантажівкою, чорний широкополий капелюх, три підкови, скручений корінь, на якому видряпано «мандрагор чоловічий, звичайний», і парасолька з соломи, що обсипається потертю при спробах її розкрити.
Усі предмети діляться на повітряні, магічні й природні. До повітряних я відніс тарілку, парасольку та пташину клітку. До магічних: стілець з круком, жуків, «мандрагора звичайного» та мішечок з бобами. Усе решта — земне, крім болота. Об’їжджаючи колекцію з гармошкою, я помітив, що коло знака «Стоп» мелодія стає тужливою, а поряд з поштовою скринькою — посвистуючою, з цвірінькотанням. Це, швидше за все, означає, що скринька використовувалася як пташиний будиночок, а дорожній знак постраждав у зв’язку з якимись сумними подіями.
Почалося все з тарілки, яка тепер зображає місяць. Того дня прийшла дівоча делегація й перерізала дроти, що ведуть на їхній бік, обірвавши зв’язок між нашими коридорами. Після них на підлозі залишилися жмутики різнобарвних дротів, об які всі перечіпалися, тож довелося розвісити їх по стінах, іншого застосування їм я не знайшов, а викинути було шкода.
Розвішуючи дроти, я виліз на шафу і знайшов там надтріснутий таріль, в’язанку побурілих мочалок і муміфікованого таргана. Знахідки ці мене страшенно засмутили. Я почав думати про всілякий старий мотлох, нікому не потрібний і ні до чого не придатний, який не викинули тільки тому, що не дійшли руки, а потім він просто загубився, про всі ці речі, якими людина обростає з лютою швидкістю, як тільки де-небудь з’являється. Чим довше ти десь є, тим більше навколо всякого такого, що варто було б викинути, але коли ти переберешся на нове місце, то візьмеш із собою що завгодно, окрім цього, власне, сміття, а отже, воно більше належить місцю, ніж людям, тому що не переїздить ніколи, і в будь-якому новому місці людина знайде клаптики когось іншого, а її клаптики залишаться тому, хто прийде на її колишнє місце проживання, і так відбувається завжди та скрізь.
Що довше я роздумував на цю тему, то страшніше мені ставало, відтак під кінець я не знайшов у собі сил спуститися й залишився на шафі в компанії таргана, який давно відійшов на той світ, і зашкарублих мочалок. Нескінченно дорогих моєму серцю саме через свою нікому не потрібність.