Коли Сфінкс запитав мене, у чім річ, а я пояснив йому про жахіття ситуації, він обізвав мене речистом.
— Зрозумій, Сфінксе, — сказав я. — Вони більш тутешні, ніж будь-коли будемо ми з тобою. Їх звідси ніхто нікуди не забере. У цьому їхня перевага перед нами.
— Ти хотів би стати старою мочалкою, людино? — Сфінкс притулився до шафи, підставляючи мені плечі для спуску, і я зліз по ньому, прихопивши з собою надтріснуту тарелю як сувенір.
Лорд недобрим голосом запитав, що я збираюся робити з цією роздовбаною тарілкою.
— Спатиму з нею, — сказав я. — Або кластиму в неї на ніч сережку.
Лорд заявив, що мій речизм давно вже переріс у страхітливий егоїзм, що з цим треба якось боротися, хоч він і не уявляє, як саме. Що я віддаю перевагу речам над людьми й готовий завалити людей різним мотлохом, аж до абсолютного й остаточного знерухомлення.
Поки він просторікував, я обтер таріль від пилюки, навів на нього глянець і прилаштував на тумбочці. Таріль виявився ще гарнішим, ніж я думав. Білосніжний, із синьо-блакитними квітами та ягодами.
Весь час, поки я з ним вовтузився, Сфінкс не зводив з нього очей і супився, неначе теж був налаштований проти нещасної тарілки.
— Ну що таке? — не витримав я. — Невже незрозуміло, що для мене це символ?
— Мені незрозуміло інше, — замислено протягнув Сфінкс. — Звідки він узявся? Хто-небудь раніше бачив це блюдце? Я — ні. Не можу зрозуміти, як воно потрапило до нас на шафу. Ти, наприклад, його пам’ятаєш, Табакі?
Я тареля не пам’ятав. Лорд, Горбач, Лері та Сліпий не пам’ятали його також. Два дні я роз’їжджав по Дому, показуючи кожному зустрічному біло-синю надтріснуту тарілку, проте жодна людина її не впізнала. А потім виявилося, що в Домі є багато таких несподіваних і невпізнаваних предметів. Так почався мій особистий пошук і моє полювання, те, що зграя радісно обізвала божевіллям. На третій день полювання мене зігнали з загального ліжка разом з усією здобиччю. На шостий день мою колекцію перенесли до класу.
Прокидаюся в задушливому й темному місці, дрижачи від верещалок, які раптом мене обсіли, та від нестачі кисню. Хтось не надто розумний спорудив «нічне гніздо» і запхав мене в нього. Напевно, з найкращих міркувань. Гнізда треба вміти будувати, це насправді ціла наука, зробиш щось не так — воно завалиться або мимохіть тебе придавить. Той, хто спорудив цю невмілу імітацію, про такі дрібниці не подумав. Тому на світ я вилажу мокрий, як хлющ, і напівзадушений, і ще не встигаю вилізти цілком, як гніздо руйнується, приваливши мене парою подушок.
Куряка дивиться в стелю. Якби він був у моєму гнізді, то так би там і помер, тихо та непомітно.
Лері розливає чай. Руда відшкрябує щось, що присохло до її ведмедя. Запитую, де Македонський.
— Пішов, — Руда повертає до мене свого звіра з ґудзиковими очками. — Соромиться.
Зрозуміло. Сором’язлива людина Македонський. А коли перестає таким бути, краще перебувати чимдалі від нього. Хоча насправді я так не думаю. І свою роль учасника подій ні на що не проміняв би. Вилізаю на румовище «гнізда». Так мені видно Лорда, який сидить на підлозі. Сидить він, прикрашений здоровезним фінгалом, в обнімку з маніркою Рудої, та спивається собі під шумок.
— Кажуть, ти кинув саморобну бомбу й розніс пів-Кавника, — доводить до мого відома Лері. — Виголосив прощальну промову — й тоді жбурнув її. Я говорив, що нема в тебе ніякої бомби, але ніхто не вірить. Кажуть, я своїх вигороджую.
— Правильно, Лері, завжди вигороджуй своїх. Так і треба. Як-не-як — одна зграя, це не жарти.
Він кліпає.
— Але бомби ж не було?
Обмацую ґулю.
— Ти в цьому впевнений?
Він, звичайно, не впевнений. Сопе й шкребе підборіддя. Точніше, те місце, де йому належало би бути. Приготуванню чаю ця задумливість на користь не йде, але зовнішність Лері від неї виграє.
— А з Македонським від страху стався припадок, — остаточно засмутившись, продовжує Лері.
— Ти питаєш чи стверджуєш? — уточнюю я.
Він ображено мовчить.
Лягаю долілиць і примружуюся. Картатий плед — як хвилясте шахове поле, що втікає вдалечінь. Злітний майданчик для розкиданих по ньому речей. Футляр з-під окулярів — броньований автомобіль, без дверей і віконець, гребінець — погано пофарбована перекошена огорожа, кашкет — літаюча тарілка зі значками-ілюмінаторами. Винятково красивий і безлюдний маленький світ. Утім, не зовсім безлюдний. Пускаю побігати по ньому свої пальці, щоб трохи пожвавити ландшафт. Одночасно з моєю рукою на його поверхню опускається допотопна біла конструкція, з якої бухає пара.