Голос Рудої питає, чи в мене що-небудь не болить.
— Щось ти раптом дуже розпластався...
Сідаю й підтягую до себе чашку.
— Я був у ковдряній країні. Такій тихій-тихій. Там мешкають змієподібні гуманоїди. Рожеві, сліпі й доволі жваві. На кожен десяток припадає один колективний розум. Серед змійовиків ходять легенди про те, що існує нижній ярус цього ж світу, в якому в кожного змійовика є свій двійник, тільки набагато коротший і майже нерухомий. Не всі, звичайно, вірять цим чуткам. Є ще особливо просунута секта. Її члени вважають, що спільний розум об’єднує не десять змійовиків, а двадцять, з яких десять — із нижнього світу. Але це вже абсолютна єресь. Члени цієї секти, з метою розширення світогляду, вживають заборонені стимулятори, так що зараз вони майже зовсім винищені, в той чи інший спосіб.
Голова Лорда виринає з-за ліжка та кладе щелепу на його край.
— Цікаво, чому всі твої казки такі страшні, га, Табакі?
— Бо я сам страшний. І розум мій породжує чудовиськ. До речі, якщо хочеш побути «голосом божим» для бідних «двадцятників», можеш спробувати до них звернутися. Тільки врахуй, що вони глухі.
Лорд, здригнувшись, втуплюється у свої пальці, зібрані під носом у жменьку.
— Як же я до них звернуся?
— Відстукай морзянку. Вони зрозуміють.
— Ну й балачки у вас, — обурюється Лері. — Ви, що, знову мене морочите, так?
Лорд дивиться раптово розширеними зіницями, в яких усуціль — клуби «Погибелі»:
— Сволота ти, Табакі. Як я можу їм щось відстукати, якщо я не розум для двадцяти? Якщо я не відповідаю їхній релігії?
— Будеш голосом облуди та фальші. Що тут такого страшного?
— Ти! Це ти, брехло, ось ти хто! Знущаєшся над бідними...
— Ой, ой, ой, — стогне Руда, — як мені від вас зле! Ну хіба можна бути такими гримнутими на всю голову?
— Це все Табакі, — виправдовується Лорд, вказуючи на мої пальці, розчепірені на ковдрі. — Він у нас дурилюд. І сотворив із себе кумира для цих…
— «Двадцятників», — підказую я.
— Отож-бо.
— Це вони наді мною знущаються, — наполягає Лері. — Вічно так. Не знаю, за що. Мене тут сто років не було. Прийшов, і відразу...
— От хай Лері до них звернеться, — свінуло Лордові. — Він цілком відповідає догмам їхньої релігії. Лері, друже, простукай послання, будь людиною. Скажи, що вони близькі до істини, якщо виключити недороблених, на кшталт нас із Табакі, та що ми поділяємо їхнє прагнення до пізнання таємниць усесвіту...
— Тепер я вже вірю в бомбу, — скаржиться Лері байдужому Куряці. — Дедалі більше я в неї вірю…
— Вір на здоров’я, мені-то що, — Куряка скошує на Лога одне незадоволене око. — А ти знаєш азбуку Морзе?
— Яка, до біса, азбука?!
— Тоді скажи про це Лордові. Він від тебе відчепиться.
— Стараєшся, заварюєш їм чай... А вони...
— Вони невдячні тварюки, — погоджується Куряка. — Невдячні, нетверезі та несимпатичні.
— Це він про нас, — перекладає мені Лорд. — Усе, що було сказано, сказано про нас. Ти ж бо розчув його слова, Табакі?
— Нетверезі — це про тебе. І несимпатичні — теж. Оно який у тебе фінгал під оком. Дуже псує зовнішність, просто жахливо. Де ти його дістав?
— Відкинуло вибуховою хвилею, — п’яно посміхається Лорд.
— Харамани, — продовжує Куряка свій безпристрасний перелік. — Базіки...
— А де Сфінкс? — похоплююся я. — Де він швендяє, в той час як мене щосили ображають і порочать?
— Нас, Табакі, нас, — виправляє Лорд. — Сфінкс на похоронах. Думаю, це надовго. Якщо робити все за правилами... Вони поклали їх у коробку, обгорнули чорним оксамитом...
Я здогадуюся, що мова йде про згорілі граблі, й стає трохи образливо за первісний переляк, а потім стає образливо, що не запросили на похорони.
— Залили воском...
— А це ще навіщо?
— Для надійності, — терпляче пояснює Лорд. — Невже незрозуміло? Сліпий боявся, що їх розтягнуть на сувеніри.
— І ще вони всі психи, — закінчує перелік наших особливостей Куряка.
Від Куряки виразно тхне годинником. Десь він його ховає на собі після Могильника. Рано чи пізно я до нього дістануся. Наприклад, коли Куряка полізе купатися. Це трохи втішає, але зовсім-зовсім трохи, адже наразі цей годинник живий-здоровий і непомітно зводить мене в могилу самим лише фактом свого існування. Мені не можна жити біля годинника, це для мене погибель, але хіба Куряці поясниш таку елементарну річ? Він упевнений, що я прикидаюся. Я — прикидаюся! Дивлюся на нього з докором, але він знай цідить свій чай і вухом не веде. Напевно, чашка заважає йому помітити мій докір.