Біля наших дверей Куряка заминається, немов сумніваючись, чи хоче в’їжджати. Насправді йому цього не хочеться, але й діватися йому радше нікуди. Він береться за клямку й каже, не дивлячись на мене:
— Адже я теж був із вами в Кавнику. І вперше побачив щось незвичайне сам, а не почув, як ти про це розповідаєш.
— Ну. І як? — запитую з цікавістю. — Більше не нудьгуєш?
— Ні, — очі в нього прикриті віями, не розібрати, що вони виражають. — Не нудьгую. Але ти мені ось що скажи. Те, що я бачив... Адже це було насправді?
— Залежно що ти бачив.
— Мені чомусь не хочеться про це говорити. Я в собі поки не розібрався.
Я зітхаю.
— Нам усім не хочеться про це говорити. Я думав, тебе це дратує.
— Ні, — каже він здивовано. — Зовсім навпаки. Мене б розсердило, якби ви стали це обговорювати. Напевно. Не знаю. Але навіть ти мовчиш.
— І правильно роблю, — відказую я. — Македонський і так готовий крізь землю провалитися.
Куряка киває й нарешті відчиняє двері.
Іноді мені здається, що він уже зовсім свій. Але нечасто.
Що ви, хотів би я знати, зробите, якщо ваш сусід по кімнаті, ліжку, столу й усьому іншому, що вас оточує, розбудить вас посеред ночі з придушеним криком: «Ось де ти! Я нарешті тебе знайшов!»
У таких випадках у зовнішності викликають «швидку допомогу», але ми не в зовнішності, тому я жваво відповзаю від нього, відгороджуюся подушкою й починаю прикидати, чи варто волати «рятуйте!» відразу, чи ще трохи почекати.
— Я знайшов тебе! — повторює Лорд, смикаючи подушку. — Не відпирайся, я тепер знаю, хто ти.
Вигляд він має такий, як у кінченого психа.
Я кажу, що й не думав ні від чого відпиратися та що, слава богу, теж знаю, хто я.
— А зараз, коли ми з’ясували, хто ми такі, й обоє все-все один про одного знаємо, давай спати далі. Ніч надворі. Дивись, усі сплять. Люлі-люлі...
— Я хочу назад, — каже Лорд. — У сюди, але раніше, і щоб усе було інакше. Або так само, але зі мною.
— Ну й дурень, — кажу я.
— Це мій вибір.
Усі вони чомусь вважають ці слова вирішальними. На кшталт заклинання, проти якого я нібито не зможу встояти. Це було б смішно, якби не було так сумно.
— Подумай, — кажу я, зітхаючи. — Подумай гарненько — і приходь знову.
Його пальці стискають моє зап’ястя з такою силою, що, здається, от-от його зламають.
— Ні, будь ласка! — просить він. — Іншим разом я тебе не знайду. Я й цього разу тільки насилу...
Зовсім з’їхав з глузду чоловік.
— Стій! — кажу я йому. — Схаменися, дітваче! Я тут — кожного божого дня. Шукати мене абсолютно нема потреби.
Відсовую подушку, сідаю зручніше й даю йому легенького щигля по переніссю, поміж бровами. Зовсім легкого, ледь торкнувшись, але Лорд сахається, неначе я стукнув його Мустанговим тягарцем, і мало не падає на спину. Зажмурюється. Розплющує очі. Витріщається, наче вперше бачить.
— Чорт би тебе побрав, — говорить він. — Ти зробив мені боляче.
— А ти мене розбудив. Тепер ми один з одним поквиталися, відтак можемо спати з чистою совістю. Все.
Збиваю подушку й заплющую очі, відчуваючи, що мирний сон сьогодні мені не світить.
Так і є. Лорд не заспокоюється.
— Ти — це він, — каже Лорд. — Мене не обдуриш.
Я знову сідаю.
— А от і обдуриш. Запросто. Досить захотіти.
У світлі двох крихітних настінних ламп очі його, ніби чорні провалля. Бездонні вікна мороку.
— Ти не можеш так зі мною вчинити. Я знайшов тебе. Я попросив. Ти зобов’язаний мені допомогти.
Дивовижна самовпевненість!
Наступні півгодини я збираю в запасний наплічник усе необхідне.
Потім ми повземо. Довго, адже по змозі — тихо. Нарешті ми в передпокої, поряд з візками, ліхтарики напоготові. Я звільняю Мустанга від гир, щоб він не дзеленчав і не бряжчав. Сьогодні я не беру з собою великого наплічника, тож втрата рівноваги йому не загрожує. Мені вже розхотілося спати, я підбадьорився, і відразу виникає бажання перекусити, бо перше, що мене наздоганяє, як тільки я підбадьорююся, — голод, решта вмикається пізніше.
Лорд тихий і моторошно люб’язний. Усіляко допомагає та не лізе з питаннями. І добре, що не лізе, я не в тому настрої, щоби щось йому пояснювати.
Їдемо ми недалеко. Усього лише до класу. Нічний візит до колекції, що є розрадою моїх очей. У класі я розстібаю запасний наплічник і виймаю з нього три необхідні мені предмети. Ланцюг з підвішеними до нього годинниковими коліщатками. Такі водяться тільки в древніх годинниках — зовсім старих, а не в тих, котрі працюють на батарейках. Ланцюг я надягаю на шию. Блокнот беру в руки. Олівець — у зуби. Тепер я готовий.