Лорд кусає нігті, зацьковано розглядаючи мою колекцію. Можна подумати, це я його сюди заманив, а не він мене. Обмацує ремінець, що висить на пташиній клітці, той, який зі щурячими черепами, знімає його й обертає в руках.
— Крихкий експонат, — попереджаю я, витягнувши з рота олівець. — Можливо, пристрітне. Краще не чіпати.
Він вішає черепи на місце. Мимохіть посміхнувшись, чим негайно пробуджує в мені мисливські інстинкти.
— Агов, що ти про них зрозумів? Зізнавайся! Я ж побачив!
Лорд знизує плечима. Звішується з візка, вивуджує з купи нічийних предметів широкополий чорний капелюх та обмотує його тулію ремінцем. Черепи вишиковуються колом, Лорд застібає мідні бляшки, які, виявляється, пристібалися саме до цієї тулії саме цього капелюха, й обережно кладе капелюх на сидіння стільця з опудалом крука.
Мене стає тільки на протяжне охання.
Капелюх перестав бути просто капелюхом, відразу перетворившись на найбагатозначніший експонат у всій колекції.
— Оце-то так! Дякую, — кажу я. — Знаєш, а мені в якусь мить здалося, що ти його і надягнеш.
Лорд дивиться відчужено.
— Це не мій капелюх, — відповідає він після довгої паузи.
Дивлюся на капелюх. Потім на нього.
Кажу:
— Ну, так, звичайно.
Відкриваю блокнот і відкашлююся.
— Отже. Ти зробив свій безглуздий вибір, і більше думати над ним не збираєшся.
Він мовчки киває.
— Ти знаєш, що твоя пам’ять — частина тебе? Ще й зовсім не маленька? Той, хто повертається, може стати зовсім не тим, ким був раніше. Він може не зазнати багато чого з того, що зазнавав на попередньому колі, а отже, він буде іншим.
— Я знаю, — промовляє Лорд. — Не старайся намарно. Я не передумаю.
— Ти — людина Лісу, — кажу я йому. — Це в тебе в крові. Ти не зможеш бути щасливим, поки ти не там.
— Я знаю, — говорить він. — Але її там немає.
— Кохання зжерло тебе. Перше, що воно пожирає, — це мізки, май на увазі. До речі, про кохання... А ти впевнений, що, ставши на дещицю іншим, покохаєш ту саму людину, яку любиш зараз? Упевнений?
— Звичайно.
Він посміхається. Як маніяк. Або як закоханий. Що, загалом, одне й те саме. Він посміхається мені, наполовину з’їдений, обгризений до кісток, і ця усмішка вирішує все. До біса традиції, ритуал і все інше… Зокрема — до чорта співбесіду. Я ніколи раніше не нехтував співбесідою. Десять запитань мають бути задані, відтак я задавав їх усім, одначе Лордові я не задам більше жодного. Він — немов та русалонька, яка прийшла обміняти свій хвіст на абсолютно не потрібні їй ноги, а заразом віддала і голос, а проте якби відьма попросила в неї ще що-небудь, віддала б і це щось, і друге, і третє… Закоханим і маніякам море по коліно, всі вони однакові, сперечатися з усіма ними геть безглуздо.
Він поняття не має, про що просить, тим гірше для нього! Він упевнений, що кохання його настільки сильне, що наздожене його на будь-якому колі, то нехай собі вірить у це. Я не стану руйнувати його впевненість.
— Добре, — кажу я. — Ти переконав мене.
Відстібаю від ланцюжка одне коліщатко та кладу йому на долоню.
Він «туманно» дивиться, бере мою руку й цілує її. І я — як це не жахливо — стаю Господарем Часу. Який стоїть на порозі смерті, що, загалом, уже навіть звично, тому що ЙОМУ-МЕНІ — бозна-скільки років. Стільки не живуть. Тільки подовжують існування. Я цього терпіти не можу, й через те чортів стариган такий недосяжний: він же вічно у сплячці, розтягнутій до безкінечності. Хазяйський кивок — цей стариган не витрачає часу на слова: кивок — навіть більше, ніж ми можемо собі дозволити, і я повертаюся в себе рідного-коханого-любесенького, і не годен стримати мерзенного хихотіння.
Лорд здригається, як від ляпаса.
— Ну та добре, — кажу я йому. — Не бентежся. Чесне слово, я не стану тобі про це нагадувати занадто часто.
Сфінкс
Потім іди. Не прощаючись, йди
далі, вперед — і вертайся.
Хто у вересні вересня не уникне,
залишиться тут на сто років за ґратами.
Сфінксові сняться сни, в яких Дім іде тріщинами, так що від нього відвалюються уламки, наймасивніші — як кімната завбільшки. Уламки зникають разом з людьми, котами, написами на стінах, вогнегасниками, унітазами й забороненими електроплитками. Він знає, що подібні сни бачить багато хто. Вирахувати їх неважко. Вони сплять, не роздягаючись, підклавши під голови напаковані наплічники замість подушок, намагаються не заходити в порожні приміщення та не розгулювати по Дому поодинці.