— Звідки ти знаєш, що це він?
— А хто ж іще? Кнопку в ліжко, жуйку в капець, пасту на умивальник — його масштаб. Табакі так не працює. Після жартів Шакала пів-Дому лежить у руїнах. Він на дрібнички не розмінюється. Тому це Лері. По суті, як бачиш, він зовсім іще дітвак.
Я засміявся:
— Дітвак, який голиться.
— А що тебе дивує? Доволі поширене явище.
Він нагнувся і ще раз, морщачись, пошкріб ногу.
— Та чого ти весь час чухаєшся? — не витримав я.
— Блохи. Напевно, таки вони. До тебе ще не добралися? Дивно.
— Блохи? — розгубився я. — Від Нанетти?
— Якби ж то від Нанетти. Був би шанс, що їх можна вивести. Але це Сліпий їх наносить. Не труїти ж ватажка морилкою. І блохи — це ще не найстрашніше. Іноді він приносить на собі кліщів. Посеред зими. І не одного, а декількох видів. Ти коли-небудь знімав із себе кліща? Головне — не смикати, щоби не залишити голівку…
— Сфінксе, ти жартуєш? — не витримав я.
— Жартую, — сказав він серйозно. — Я взагалі смішко, а ти не помітив?
— Чого б то просто не сказати людині закрити рота, якщо питання цієї людини дратують? Навіщо аж так мудрагелити?
Сфінкс не відповів. Зітхнув, іще раз пошкріб щиколотку і пішов. У мокрій до пояса сорочці, з плямами зубної пасти на дупі. Паста була не дуже помітна, а мокра сорочка тільки додала йому шарму. Так що річ була не в одежі, а в Сфінксові. У його самовідчутті.
Я втупився у своє відображення.
Задзеркальний Куряка виглядав трохи краще, але все одно здавався підлуватим. Я прибрав соліднішого вигляду, і тоді він зробився подібним на телепня. Із самовідчуттям справи у мене були вкрай кепські.
— Нехай, — сказав я. — Врешті-решт, Лорд собі в дзеркалі також не подобається.
Я допив каву, що вже остаточно вистигла, і поїхав у спальню.
Дім
Дім — це стіни й стіни напівобсипаної штукатурки… Вузькі переходи прогонів на сходах. Мошва, яка витанцьовує під балконними ліхтарями. Рожеві досвітки крізь марлеві фіранки. Крейда та позасмічувані парти. Сонце, що тане в червоній куряві прямокутника двору. Блохасті собаки, які дрімають під лавками. Іржаві труби, котрі перехрещуються та звиваються у спіралі під надтріснутою шкірою стін. Нерівні ряди дитячих черевиків зі скошеними носаками, вишикувані вздовж ліжок. Дім — це хлопчик, який утікає в порожнечу коридорів. Який засинає на уроках, весь плямистий від синців. Хлопчик, який складається з безлічі прізвиськ. Головоніг і Скакун. Стрибунець і Хвіст. Хвіст Сліпого, що не відстає від нього ні на крок і наступає на його тінь. До того, хто заходить, Дім повертається гострим кутом. Це ріг, об який ти розбиваєшся до крові. Потім можна увійти.
Їх було тринадцятеро. Їх називали «неподобством», «кодлом» і «молокососами». Вони категорично не погоджувалися з останнім прізвиськом. Самі вони називали себе зграєю. Як у всякої зграї, у них був ватажок.
Ватажкові вже виповнилося десять. Він мав прізвисько Спортсмен, був білявий, рожевощокий, синьоокий, на голову вищий за інших, якщо не рахувати Слона. Він спав на дорослому ліжку, й у нього не було ні явних, видимих каліцтв, ні таємних хвороб, ні прищів, ні комплексів, ні пристрасті до колекціонування — нічого з того, що було у кожного з них. Для Дому він був занадто хорошим.
Кульгавих близнюків Рекса й Макса називали Сіамцями, окремих кличок у них не було. Довголиці, кістляві та жовтоокі, з трьома ногами на двох, ідентичні, як дві половинки лимона, нерозлучні й нерозрізненні — дві злодійкуваті тіні з кишенями, повнісінькими ключів та відмичок. Вони пробиралися в будь-які двері. Вони виносили все, що лежало без нагляду.
Кошлатий Горбач любив військові марші та мріяв стати піратом. Улітку він чорнів, перетворюючись на сутуле вороненя, і знаходив на собі комах. Собаки вловлювали його ніжність здалеку й збігалися її прийняти. Від його рук відгонило духом псини, а в кишенях він ховав хліб і ковбасу для чотириногих друзів.
Зануда і Плаксій були нерозлучними, як Сіамці, але зовні відрізнялися. Плаксій з білуватими банькатими очима нагадував нервового богомола. Глибоко посаджені очиці Зануди робили його подібним на щуреня. Обоє потерпали від дислексії та захоплювалися колекціонуванням. Вони збирали гайки, болти і шурупи, цизорики й етикетки від пляшок, а вершиною їхніх здобутків була унікальна колекція відбитків пальців.
Кріль був альбіносом, носив прив’язані до вух темні окуляри й важкі ортопедичні черевики. Він завжди знав, яка ріка де тече та куди впадає. Він знав безліч міст із назвами, які практично неможливо вимовити, міг перерахувати їхні головні вулиці й розповісти, як потрапити з однієї на іншу. Він знав, де що виробляють і як це позначається на бюджеті країни-виробника. Багато хто цінував знання Кроля, але мало хто його за ці знання поважав. Його передні зуби видавалися наперед і робили його подібним на гризуна. Якраз їм він і завдячував своїм прізвиськом.