Горбач не відповідає. Мовчки набиває свою люльку.
— От скажи, кого тобі нагадує цей хлопчик з крильцями? — запитує Сфінкс, підштовхуючи кедом зім’яту брошуру.
— Соломона, — відповідає Горбач, навіть по-справжньому не придивившись. — Кого ж іще? Коли він був Пампухом.
— Мені теж. А вони, — Сфінкс киває на намети, — вважають, що подібний на Македонського.
— Не смішно, — каже Горбач.
— Мені теж. А найменше цей жарт смішить Македонського.
Горбач повертається до воріт, біля яких кивають і люб’язно шкіряться вже четверо бритоголових.
— То вони за Македонським сюди з’явилися?
— Вони думають, що так. Але при цьому носять з собою зображення Пампуха, відтак, боюся, самі не знають, кого їм насправді треба.
Горбач надовго поринає в мовчання. Пихкає люлькою, скоса поглядаючи на Сфінкса.
— А чого ти без грабель? — питає він нарешті.
— Граблі постраждали під час пожежі. Ми їх учора поховали під твоїм дубом. Ти й цього не помітив?
— Я був у Не Тут.
— Знаєш, я так і подумав.
Наступні десять хвилин вони мовчать. Бритоголові, скупчившись біля воріт, зі шкіри пнуться, намагаючись привернути їхню увагу. У повітрі пахне грозою. Небо майже жовтогаряче, низько шугають стрижі. Сфінкс прибирає ногу з брошури, і брошуру відносить поривом вітру. Сфінкс починає насвистувати «Дощову пісню». Через обгорілі вії та червоні плями опіків на щоках і на лобі він виглядає веселішим. Наче він — сільський хлопчина, зацілований сонцем. Горбач має більш никлий вигляд.
— Як ти тепер без них обходитимешся? — питає він. — Нових тобі вже не замовлять.
Сфінкс киває, не розплющуючи очей.
— Не замовлять. Але я наразі обходжуся. Навіть чомусь легше стало. Наче я знов маленький і безпорадний, ні за що не відповідаю. Неначе мене — такого — не можна кривдити. Адже я до того, як потрапив сюди, був абсолютно в цьому впевнений. Що мене ніхто не посміє образити. Ніколи.
Горбач закашлюється й дивиться на Сфінкса з подивом.
— Ти що, у своє зовнішнє дитинство повернувся, чи що?
Сфінкс сміється.
— Майже. У мене щось подібне до маразму. Людина не може весь час зі всім навколо прощатися. Прокидаючись і засинаючи, і навіть уві сні. З кожною особою, предметом і запахом. Це неможливо. Одного прекрасного дня ти від цього так втомлюєшся, що перестаєш узагалі будь-що відчувати. І раптом на додачу залишаєшся без протезів. Урочисто прощаєшся з ними — й розумієш, що тобі цього досить. Що час уже почати хоч із чимось вітатися. А оскільки ти нічого не можеш робити сам, вітаєшся з собою — давнім і безпорадним. Із тим собою, якому всі допомагали, кого ніхто не смів образити. Чим погано?
Горбач хитає головою.
— Щось мені не подобається цей твій настрій. Психлікарнею від нього тхне, ось що. Як на мене, то ти краще переживай собі потихеньку, ніж маєш веселитися від якихось геть невеселих речей. Це буде нормальніше.
Сфінкс сміється.
— У нашому становищі ніщо не буде нормальним. А щодо веселості — не турбуйся. Це ненадовго. До речі, чому в тебе пальці забинтовані? Ти забивав цвяхи Звідси в Не Сюди?
Горбач дивиться на свої руки. Великий палець на лівій і вказівний на правій забинтовані. Грубо та недбало. Чорні від бруду бинти вже розмотуються, може, тільки бруд і втримує їх на місці. Засоромившись, Горбач починає здирати пов’язки.
— А-а-а, це так... Покусала одна манюня...
Знявши бинти, він оглядає ранки. Сфінкс теж нахиляється подивитися, а коли піднімає голову, погляд його змушує Горбача відскочити.
— Ти зараз підеш у Могильник, — каже Сфінкс надзвичайно зимно. — Точніше, побіжиш. Без душу й переодягань. До спальні заходити не будеш, наплічник залишиш у передпокої. Усе.
Горбач схоплюється й ховає до кишені люльку, чортихнувшись, — вона його обпалила. Плутаючись у лямках наплічника, кидає його собі на плече.
— Просто ось так — босо? — питає він. Наткнувшись на погляд Сфінкса, киває і, бурмочучи щось під ніс, квапливо йде.
Сфінкс іще якийсь час сидить нерухомо, потім встає і поволі бреде до Дому. Перша крапля дощу дзьобає його в лоб, коли він піднімається сходами. Озирнувшись, аби глянути на бритоголових, чи розходяться вони, він зі здивуванням бачить перед сіткою Рудого. Щурячий ватажок спілкується з бритоголовими, посміхаючись від вуха до вуха, весь — чарівність і невимушеність. В обрізаних джинсах, босий і без майки, але на шиї — краватка-метелик, а на голові — котелок. За своїм — Щурячим — розумінням, він одягнений святково, але бритоголові, мабуть, так не думають. Можливо, вони думають, що ватажок Щурів — місцевий божевільний. Сфінкс не розрізняє виразів їхніх облич, але за три дні він звик до того, що вони не міняються. Емоції наметників радше вгадаєш, стежачи за рухами тіла. Зараз вони слухають Рудого, збившись в купку, й ніхто не липне до сітки. Розгублені? Дивуються?