Сфінкс здивований і втішений інформованістю Сліпого. Табакі приголомшений поведінкою Рудого.
— Чортів убивця! — обурюється він. — І Рудий його ще й годує! Усі остаточно позлітали з котушок! Після всього, що між ними було! Дивно, що Соломон його не дорізав. Хоча хто б його тоді годував? З іншого боку, залежно чим годувати. Якщо недоїдками, які оце зараз Сліпий жере, то можна й прирізати. Втрачати-бо однаково нічого!
Сліпий, відклавши спорожнілий пакетик, розстібає свій довгополий піджак, витягує з-за пазухи скуйовджену ворону та ставить її на стіл.
— Зовсім забув, що прихопив її, — говорить він. — Про всяк випадок. Ці Ящики не вселяють у мене довіру.
Горбач хапає свою улюбленку й огладжує їй пір’я.
— Ти здурів, Сліпий? Тримав птаху під одягом стільки часу! Вона на ногах не стоїть, бідачка!
— Вибач. Я ж кажу, зовсім про неї забув.
Зграя пригнічено розглядає свого ватажка, здатного забути про заховану на тілі ворону.
— Він не настільки безнадійний, як іноді здається, — втішає Сфінкс Табакі. — Він іще, повір мені, здатний на багато що.
— О, в цьому я не сумніваюся.
Сфінкс встає.
— Піду запитаю Рудого, чого він так нервує. Сподіваюсь, у нього в роті немає підкови, яка завадить йому говорити!
Сфінкс прямує до Рудого, який розташувався на підвіконні, проте не доходить, бо з-за столу шостої назустріч йому піднімається Чорний, чиє бажання поспілкуватися є таким очевидним, що всі Пси, які перебувають поблизу, ретируються, залишаючи їх наодинці. Наскільки це можливо в переповненому людьми приміщенні.
— Можна тебе на хвилинку, Сфінксе?
Сфінкс приречено чекає, поки Псячий ватажок, при всіх регаліях, аж до необов’язкового нашийника, наблизиться до нього.
— Хотів про дещо тебе повідомити...
Підборіддя Чорного видається вперед, безбарвні брови сходяться до перенісся.
— Я все-таки зробив це!
Фраза звучить так зловісно, що Сфінксові страшно уточнити, що саме. Бажання викрикнути: «Ну навіщо, навіщо ти це зробив, Чорний!» — настільки сильне, що він ледве стримується.
— Ти, можливо, почнеш сміятися...
— Ні, — відказує Сфінкс твердо. — Не почну. У цьому можеш бути впевнений.
Погляд Чорного скляніє.
— Я таки роздобув автобус. Маленький.
Сфінкс киває, каже «ага» і витирає плечем піт з лиця. Після чого питає:
— Навіщо? — тим-таки тужливим тоном, яким мало не задав це питання хвилину тому.
Чорний роззирається навсібіч і довірливо шепоче:
— Розумієш, їхню увагу треба було чимось відвернути. Трохи їх підбадьорити. Не міг я сидіти, склавши руки, й дивитися, як вони гинуть зі страху. А тут іще ці розмови про автобус. І я вирішив: роздобуду їм цей їхній автобус, ватажок я врешті-решт чи ні? Пам’ятаєш, я розказував тобі, що знаю, де його можна дістати? Але я не там узяв, а в іншому місці. Коротше, це не має значення. Головне — він є.
Сфінкс киває.
— Так. Це головне. Усе зрозуміло, Чорний. Це чудово та дивовижно, але що ти робитимеш, якщо вони надумають на ньому виїхати?
— От про це я і хотів з тобою порадитися, — замислено каже Чорний. — Бо, сам розумієш, не можу я їм сказати, що все це просто так, тільки щоб вони не з’їхали з глузду. Автобус тут припаркований, на звалищі, я замаскував його всяким сміттям. Ти не повіриш, вони бігали дивитися на нього по три рази на день, поки не з’явилися ті типи з наметами. Тепер-то, звичайно, не бігають, але те, що він там, добряче їх підбадьорює, розумієш?
Сфінкс дивиться на Чорного так, ніби вперше його бачить. Блакитні крижинки очей, обрамлені білястими віями. Танцюючі скелетики на чорній піратській пов’язці на лобі.
— Я розумію, що ти влипнув, — каже Сфінкс. — Ось що я розумію.
Чорний тільки зітхає.
— Це я знаю і без тебе. То що ти мені порадиш?
Сфінксові дуже хочеться дати пораду в дусі Шакала. Жити, затамувавши подих. Співати безгучні пісні. Умиватися підсоленою водою. Але Чорний — ватажок, а з ватажками так не жартують. Тому він говорить:
— Скажи, що автобусу потрібен водій, а будь-кому, хто сідає за кермо, потрібні права водія. Вони повинні зрозуміти. Це загальновідомий факт.
Чорний хитає головою. Знову зітхає. Знявши з голови пов’язку, шкребе потилицю. Неквапність його рухів викликає у Сфінкса нервовий свербіж між лопатками.
— Пам’ятаєш, я казав тобі, що навчився керувати машиною? Не те щоб дуже добре, проте стерпно. А зараз у мене є також і права. Правда, вони фальшиві. Щуряка роздобула. Але вони ніби є.
— Чорний? — Сфінкс зазирає йому в очі. — Ти ж уже все вирішив. Які тобі ще поради? Ти все організував, залишилося тільки посадити в цей твій автобус усіх охочих і повезти невідомо куди. Ну а від мене ж тобі чого треба?