— Сфінксе, ти підкрадаєшся до мене, як голодний тигр до козеняти. Якщо хочеш застати когось зненацька, зроби ходу менш виразною.
Переборовши бажання затоптувати й верещати, Сфінкс сідає коло нього.
— Давай поговоримо. У мене назбиралося багато запитань.
— Давай. Із чого почнемо?
Безтурботність Сліпого не стільки дратує Сфінкса, скільки позбавляє сил. І бажання що б то не було з ним обговорювати.
— З автобуса Чорного. Мені не подобається ця історія з фальшивими правами. Керувати машиною він фактично не вміє. Бо якщо навіть і вчився, то явно недостатньо. У нього немає досвіду. Він занапастить і себе, і тих, хто туди сяде.
Сліпий сідає рівніше.
— Не думаю. Він людина відповідальна. До того ж хіба я можу заборонити йому щось після випуску? Після випуску я навіть Лері нічого не можу заборонити.
— Ти й не став би, навіть якби міг.
Сліпий стенає плечима.
— Правильно. Не став би. Це його рішення. Він ватажок. Чого це я маю щось йому забороняти?
— Добре. Я знав, що пуття з цієї розмови не буде.
Сліпий розплющує очі, запускає руку під майку та люто чухається.
— Ти ніби казав, що у тебе багато запитань, — нагадує він.
Сфінкс дивиться на нього оцінювально.
— Сказав. Тільки не знаю, чи варто їх задавати.
— Спробуй, — пропонує Сліпий.
— Ти знаєш, через що нас так докладно обшукують?
Сліпий сідає зовсім випростано.
— Знаю.
— І?
— Тому що бояться випуску. Хочуть переконатися, що ніхто не запасся вибухівкою, отрутами і так далі.
— Але чому саме сьогодні? Адже до випуску...
— Залишився один цей вечір і одна ніч. Ну і ще шматочок ранку, який можна не рахувати.
До перевірочного столу вишикувалася Щуряча черга. Фазанів уже випустили. Їх і Слона, який, можливо, встиг добігти до унітазу.
— Звідки... — починає Сфінкс, відкашлюючись. — Звідки тобі це відомо?
Він говорить тихо, він абсолютно спокійний, принаймні здається спокійним, він не робить жодного зайвого руху, але голови тих, котрі сидять за їхнім столом, починають обертатися в його бік. Табакі... Лорд... Горбач...
Вихователі жменю за жменею вивуджують з наплічника Рудого пачки презервативів. Здається, весь його наплічник набитий тільки ними. Меланхолійна усмішка Щурячого ватажка розпливається так, наче Сфінкс дивиться на нього крізь товщу води.
— Завтра вранці оголосять ще одні загальнодомові збори, — каже Сліпий. — Зберуть усіх в актовому залі та повідомлять про розпуск. Приблизно хвилин через десять почнуть під’їжджати батьки.
Сфінкс мовчить. Підраховуючи забрані, вкрадені у них, у нього... У них усіх дні. Сім. Ні, шість з половиною днів. Це мало. Вони промайнули б — як один. Але зараз, втративши їх, він приголомшений настільки, що не в змозі ні говорити, ні реагувати на слова Сліпого.
Над ними спалахує лампа під рожевим абажуром. Скляна квітка з тріщиною, яка перетинає прозору чашу. До зігнутої ніжки лампи щось прикручене скотчем. Придивившись, Сфінкс розуміє, що це складаний ніж, прихований тут кимось на час обшуків. Украй хитромудро прихований. Він бачить цей ніж і щось ще поверх рами над замкнутим кухонним віконцем, там також щось лежить. Він підозрює, що якщо встане та роззирнеться, то побачить усе, заховане в їдальні, — безліч предметів-невидимок, небезпечних і не дуже, цінних і ні до чого не придатних, усе, що так довго і безуспішно шукають вихователі. На людей він намагається не дивитися. Не дивитися так, як умів колись, як учив його Сивий. Тільки не зараз. Одначе коли ж він перестав це робити? Просто дивитися. Просто бачити. Жити сьогодні, а не вчора й не завтра. Коли він почав скорочувати дні й години страхами та жалем?
— І як давно ти знаєш?
— Відколи вони остаточно вибрали дату. З минулого понеділка.
Рожеві віддзеркалення лампи в очах Сліпого, два крихітні рожеві абажурчики. Під ними кривиться сумна усмішка, нігті шкребуть долоню. Руки нервують, обличчя спокійне. Він розучився дивитися спочатку на руки Сліпого, і тільки потім — на його обличчя. Він дуже багато що перестав робити правильно.
— У нас сьогодні Ніч Казок, — каже Сліпий. — Вона буде довгою. А потім настане ранок. Усе одного разу закінчується.
Притулившись до стіни, Сфінкс заплющує очі. З незвички йому важко бачити відразу дуже багато чого. Будь-кому, хто дивиться на нього збоку, він здається сплячим, проте і з заплющеними очима він відчуває на собі тривожні погляди зграї. Здається, дивиться навіть Куряка.