— Цікаво, мені дадуть спокій? — шепоче Сфінкс.
Розплющивши очі, він бачить, що їдальня мерехтить і розпливається. Вітер дзвенить між пруттям огорожі, біля якої він сидить. Немов хтось грає на іржавій арфі з арматури. Розбита, заросла травою дорога, телеграфні стовпи, які втікають за обрій, та бордове передзахідне небо — все це розлягається перед Сфінксом прозорою голограмою, крізь яку проступають обриси їдальні та фігур, що тиняються по ній. Від накладення один на одного двох світів — примарного та справжнього — Сфінкса починає трохи нудити. Він знає: досить зосередитися на одному з них — і другий зникне, але щось заважає йому вибрати, і він старається втримати обидва зображення, попри запаморочення, що посилюється, і нудоту.
— Припини, Сфінксе! Що ти виробляєш? Це не іграшки!
Звичка слухатися Сліпого спрацьовує як рефлекс. Дуже давня звичка. Їдальня набуває яскравості та об’єму, дорога й поля обабіч неї зникають.
— Вибач, — каже Сфінкс. — Якось саме собою вийшло. Я не хотів.
— Ото ж бо, — зітхає Сліпий. — Треба або хотіти, або не хотіти. Спочатку вибери напрям, тоді біжи.
Сфінкс дивується з того, що Сліпий правильно вгадав його порив. Він і справді хотів утекти. Але не туди, куди міг би завести його Дім.
— Я просто більше не можу тут стирчати.
— Попросив би мене. Що може бути простіше?
Сліпий рішуче встає, тягнучи за собою Сфінкса, та простує до перевіряльного столу, майже біжить, розполохавши своїм стрімким переміщенням Логів, котрі ще досі радяться. Сфінкс біжить за ним. Остерігаючись, що Сліпий зараз вріжеться в кого-небудь з вихователів, і це сприймуть як диверсію. На щастя, Сліпий пригальмовує за два кроки від черева Шерифа.
— Можемо ми пройти без черги? — ввічливо питає він порожній простір над головою вихователя. — У нас із собою нема наплічників.
Черга не заперечує, Шериф, який страшенно перенервував, також. Їх нашвидку обшукують і відпускають.
— Весь Дім у твоєму розпорядженні, — шепоче Сліпий Сфінксові, як тільки вони опиняються за дверима. — Крім першої спальні. Але ж ти туди і не рвешся, правильно?
— Не рвуся, — похмуро відповідає Сфінкс. — Я нікуди не рвуся, хіба що до ліжка. Мені треба виспатися й зібратися з думками. Ніч буде довгою.
Сліпий уповільнює ходу.
— Пробач, — говорить він, — але в мене до тебе теж є запитання. Відпочинок доведеться відкласти. Ми можемо зайти до Кавника. А можемо піти в інше місце, де ти виспишся, зустрінеш світанок, поснідаєш і зведеш думки докупи — перш ніж ми поговоримо. Вибирай. Другий варіант заощадить нам силу-силенну часу.
Сфінкс зупиняється й пильно дивиться на Сліпого.
— Ні, — каже він твердо. — Я волію Кавник.
— Як скажеш.
У Кавнику ні душі. Сліпий заходить за рундук і нишпорить там у пошуках кави. Сфінкс керує його діями. Отримавши, як наслідок, дві чашки з чорною кавою, вони, не змовляючись, вибирають столик біля вікна, що його ніхто так і не спромігся засклити. Хтось підстелив під ним ганчірку, але відсунути стіл не здогадався, і тепер посеред церати красується сірувата калюжка дощової води. Сліпий різко опускає в неї попільничку і здивовано обтрушується від бризок.
Сфінкс дивиться на похмуре небо.
— Здається, вночі знов буде дощ, — каже він.
Сліпий сідає біля Сфінкса, закурює і, прилаштувавши запалену сигарету на краю попільнички, тут же запалює ще одну. Другу він залишає в лівій руці, першу бере правою і тримає на вильоті, фільтром від себе. Сфінксові не доводиться ні нагинатися, ні витягати шию, сигарета опиняється точно на рівні його губ. Щоб випити кави, Сліпий опускає в попільничку обидві сигарети і, піднімаючи свою чашку лівою рукою, одночасно піднімає чашку Сфінкса правою. Проробляє він це механічно, без навіть найменшої заковики, а Сфінкс так само механічно п’є свою каву й палить синхронно з ним.
— Ну? — каже Сфінкс, коли кави в чашці залишається менше половини. — Питай, не марудь.
— Ти знаєш, про що я хочу запитати.
— Знаю, — киває Сфінкс. — Залишаюся я чи йду?
Сліпий киває.
— Я йду, Сліпий. Пробач.
Дивися на його руки, не на обличчя — каже собі Сфінкс, і дивиться на руки Сліпого. А потім усе-таки на обличчя. На якому написаний подив. Сфінкс похоплюється, що сказане ним могло прозвучати для Сліпого як щось достоту протилежне. Треба було сказати «я залишаюся» — тоді Сліпий зрозумів би його правильно. Він і так усе зрозумів з інтонації та вибачення, але йому знадобилося кілька секунд на те, щоб усвідомити сенс Сфінксової «обмовки», і коли він його усвідомлює, обличчя його кам’яніє.