Сфінксові хочеться ще раз вибачитися, але він себе стримує. Це прозвучить гірше, ніж мовчання. Він розуміє, що випадкова обмовка сказала Сліпому більше, ніж будь-які пояснення. Може, це й на краще.
— Ти твердо вирішив?
— Так. Давай більше не будемо це обговорювати.
Сліпий супить брови.
— Ні, давай усе ж таки обговоримо. Це через них, так? Через тих, котрі не можуть піти?
— Не через них. Але через них також. Проте я не залишився б, навіть якби залишилися всі.
Швидше за все, йому краще було цього не говорити. Проте він намагається бути щирим. Як Сліпий намагається залишатися спокійним.
— Чому? — питає Сліпий.
— Це моє життя, — каже Сфінкс. — Я хочу його прожити. Ніхто не винен у тому, що для тебе реальність там, а для мене тут. Просто так вийшло.
— Русалка знає?
— Ні.
Сфінкс відвертається, щоб не бачити, як на обличчі Сліпого зблискує надія.
— Це не має значення, — каже він. — Вона вибере те, що виберу я.
— З радістю?
Вкрадливе запитання Сліпого залишається без відповіді. Його це тішить.
— Ти дуже самовпевнений, — каже він. — Я розумію, кохання... У горі та в радості, у багатстві й у бідності... Але що, коли в неї немає вибору?
— Так не буває.
— Повір мені, буває.
Сфінкс мимохіть відчуває гострий укол страху. Холодну порожнечу, і вона його висисає. Одначе, вловивши тінь тріумфальної усмішки на губах Сліпого, розуміє, що ним граються.
— Припини, Сліпий, — просить він. — Я не залишуся. Не вимучуй із себе залякування.
— Вона не може залишитися, — попереджає його Сліпий. — Вона з іншого світу. Їй тут не місце.
Сфінкс дивиться на нього пильно й похмуро, оцінюючи міру щирості, — і, як завжди, не може зрозуміти, бреше Сліпий чи каже правду.
— Що ж, — відказує він. — Якщо так, значить, нам не судилося бути разом. Але зізнайся, ти, власне, зараз оце придумав.
Обличчя Сліпого спокійне. Тільки дихання трохи перехоплює, немов його хтось ударив.
— Так, — каже він після паузи. — Я придумав це зараз. Щоб налякати тебе. Авжеж, вона звичайна дівчина, яких тисячі. Зовнішність аж кишить ними.
Мстиві нотки в його голосі насторожують Сфінкса.
— Ти щось про неї знаєш? Знаєш, звідки вона?
— Від своїх батьків, звідки ж іще? — фальшиво чудується Сліпий. — Не з яйця ж вона вилупилася, чи не так?
Сфінкс замучено змружує очі.
— Востаннє прошу тебе, припини, — говорить він. — Годі. Мені набридло жити в тіні Дому. Я не хочу ні його подарунків, ні світів-пасток, не хочу належати йому, нічого не хочу! Мені не потрібні інші життя, які проживаєш, нібито наяву, а потім з’ясовуєш, що встиг постаріти, що м’язи атрофувалися, а всі навколо дивляться на тебе, як на воскреслого мерця, і радіють, якщо ти відрізняєш ліву руку від правої. Я ненавиджу це, я цього боюся, я не хочу такої долі ні для кого з нас, навіть для тебе, але я ж не вмовляю тебе залишитися тут!
Вони тепер майже в пітьмі. Бліда смуга передзахідного неба погасла, в голий отвір вікна задуває вітер. Сліпий сидить, згорбившись, обхопивши голову руками.
— Тому ти відмовився піти туди зараз? Злякався, що я затягну тебе кудись, звідки ти не зможеш вибратися? Що покину тебе там і втечу?
Сфінкс киває.
— Щось приблизно таке. Ти вгадав. А хіба ти не зробив би цього?
Сліпий піднімає голову.
— Не знаю, — каже він зі злістю. — Може, зробив би. Тільки це непросто. Ти сильніший, ніж думаєш. Ти би вибрався. Усі двері відчинені перед тобою. Але ти залишишся тут, щоб прожити своє безглузде життя безруким калікою.
З останньої фрази Сфінкс розуміє, що Сліпий на межі. Він ніколи не вживає цих слів. Ніколи не вимовляє їх уголос. Сліпому дедалі важче стримувати себе, а Сфінксові — бачити його таким.
— Із цим можна жити, — каже Сфінкс.
— Можна, — відгукується Сліпий. — Живи! Тільки не пошкодуй про свій вибір. Я міг би перевести тебе цілком, ти знаєш. Навіть Лорд міг би це зробити. Подумай про це.
— Лордові є про кого потурбуватися.
Сфінкс встає.
Дім дивиться на нього прозорими очима Сліпого. Дім не хоче його відпускати. На мить Сфінксові ввижається, що Сліпого тут нема. Є хтось, здатний на все, щоб тільки втримати його. У нього холоне в животі. Але це швидко минає, і перед ним знову Сліпий, який ніколи не заподіє йому шкоди.
— Йди, — каже він. — Чути тебе не можу.
Якби Сфінкс мав руки, він ударив би кулаком по столу, і, може, йому би трішки полегшало. Але рук немає. Єдине, що він може, — піти, бо все, що мусило бути сказане, вже сказане.