На столі стало дуже тісно, і я спустився спочатку на найближче привіконне ліжко, а потім перебрався на ліжко Чорного.
Усі візки виставили на коридор, у спальні для них не залишилося місця. Сліпого, мабуть, уже не було на ліжку Лері, бо я побачив, як на нього вилізають зі своїми наплічниками Зебра та Мрець.
Рудий кричав, щоб усі сідали, а то глінтвейн вистигне.
До мене підсіла Русалка, чому я дуже зрадів, потім Лері, а наприкінці — задихана Спиця, побачивши яку, я мало не гепнувся з ліжка. Вона була в справжній весільній сукні. Зі шлейфом, фатою та всім, що належиться нареченій. У руках у неї був круглий букетик, перев’язаний блискучими стрічками. Вони з Русалкою насилу вмістили пишну білу спідницю між мною та Лері. Він мусив забитися в найдальший закуток ліжка, а мені довелося втискатися в стіну, щоб цей шифоновий дзвін отримав потрібну йому кількість місця. Після того, як спідницю вклали та розпрямили, Русалка теж сіла, просто накрившись нею, наче сніговою ковдрою.
Мабуть, збоку наша компанія виглядала кумедно. Білосніжка у шлюбних шатах і три гноми, які збентежено вистромили з-під цих шат носи. Усі один по одному підходили й розсипалися в компліментах сукні Спиці, а вона сиділа, червона від збентеження та незвично красива, кивала й раз у раз повторювала «дякую». Я собі подумав — як це все-таки дивно, що весільна сукня, виявляється, може навіть зовсім негарну зробити красунею.
Не встиг я опам’ятатися від потрясіння, викликаного вбранням Спиці, як трапилася зовсім уже дивовижна річ. Прийшли двоє з кемпінгу. Чоловік — худий, неголений, на вигляд навіть голодний, і жінка — велика, руката й широкоплеча. Привів їх Македонський. Посадив на своє ліжко і вручив їм по чашці кави, з таким виглядом, ніби це — правильно. Ніби ці двоє щовечора забігають до нас на каву.
Самі вони явно не почувалися так, як хотів продемонструвати нам Македонський. Вони соромилися та нервували. Сиділи одне коло одного випростано, тихі й напружені, і навіть очей не піднімали. Щось дивне було в тому, як вони трималися, дивне і навіть трохи ненормальне. Багато хто здивувався їх появі, не тільки я. Але ніхто не запитав, чого це вони раптом прийшли — гості є гості, з гістьми треба бути ввічливими.
Хвилин через п’ять після їхньої появи Табакі виліз на драбину, що її, як мені здавалося, принесли для Стервожера, і прокричав, що вітає всіх присутніх і радий повідомити, що буде ведучим на цій Ночі Казок, «бо нас трохи багато тут сьогодні зібралося, і знадобиться координатор».
Усі зааплодували.
— Ми чекаємо ще декількох гостей, після чого можна буде почати! Попрошу тих, котрі сидять поряд зі свічками, приготуватися, ви запалите їх за моєю командою!
Русалка тихо засміялася, задзвенівши дзвіночками.
— А хто ще прийде? — запитала Спиця.
І тут з’явилися останні гості. Начебто після наметників дивуватися вже було нічому, але я все-таки здивувався. Це був Р Перший, і з ним якийсь кривоногий дідуган у кашкеті.
— Сторож із третього, — прошепотів Лері, звішуючись із ліжка, щоб трохи краще їх розглянути. — Щоб я здох, а він же що тут загубив?
Р Перший і старий сіли на ліжко біля шафи.
— Привітаймо наших гостей! — заволав Табакі.
Усі знову зааплодували.
Старий негайно схопився, зняв кашкета й церемонно вклонився.
Лері видав дивний звук, неначе поперхнувся, і сів прямо. Вигляд при цьому він мав такий, ніби з ним щось трапилося, але я не встиг запитати — що саме. Табакі оголосив, що тепер усі зібрались, і можна починати.
Світло вимкнули. Найближчу до нас свічку запалив Рудий. Він сидів на підлозі, просто піді мною, в обнімку з Грубим. Табакі в темряві трохи принишкнув. Перестав кричати й заговорив нормальним голосом.
— Сьогодні часу в нас буде доволі, але все-таки давайте почнемо.
Казка лорда
Одного разу він опинився на дорозі, в місці, де він ніяк не міг перебувати. Чомусь це його не занепокоїло. Щось дивне діялося з пам’яттю, він нічого не пам’ятав, але звідкись знав, що потрапив сюди з власної волі й повинен знайти щось важливе.
Він був одягнений у чорне, в наплічнику в нього лежала книга невідомою йому мовою, зубна щітка у футлярі, переміна білизни, фотоапарат і блокнот. Записи в блокноті робив він сам, хоч і не пам’ятав, за яких обставин. Він сильно втомлювався і на ходу, і стоячи, тому сидів на узбіччі дороги, підводячись тільки тоді, коли бачив машини. Голосував і знову сідав, коли чергова машина проїздила повз нього. Чомусь зовсім не траплялося пристойних машин. Пристойних на вигляд. Він сидів і знічев’я гортав блокнот, намагаючись розібратися у власних нотатках. Вони були малозрозумілими й супроводжувалися кресленнями з безліччю стрілок, які остаточно все заплутували.