Нарешті один з водіїв зглянувся і погодився підвезти його «тільки до роздоріжжя». На роздоріжжі виявилася автобусна зупинка, а при ній — крихітна крамничка з двома столиками, які перетворювали її на подобу кафе. Господиня крамнички обізвала його «бідним, безпам’ятним стрибунцем» і безкоштовно пригостила смаженою на свинячому салі картоплею. Він ніколи не їв нічого подібного. Від запаху сала нудило, але він був голодний і не хотів засмучувати добру жінку. Від неї він дізнався, що автобуси звідси ходять лишень у трьох напрямах, але тільки одна з назв привернула його увагу.
— Нікчемне містечко, — попередила господиня тієї харчівні. — Роботи ти там не знайдеш, навіть не сподівайся.
Він ввічливо посміхнувся. Чорноліс; назва нікчемного містечка зачаровувала.
Містечко справді виявилося нікчемним. Але щось у ньому було. Щось таємниче, що не мало нічого спільного з дійсністю. І він залишився. Поселившись у нічліжці, перебиваючись випадковими заробітками та вичікуючи. Щось мало трапитися.
Півроку він провів у цьому місці, перезнайомився з усіма місцевими волоцюгами, з усіма бабцями, які торгували з лотків, і навіть з приблудними котами, якими кишіла нічліжка. Мешканці «Блощарні» ділилися на постійних і тимчасових. Постійних називали прийшлими, тимчасових — перекотиполем. І ті, й інші жили сьогоднішнім днем, ніколи не згадуючи минулого та не маючи планів на майбутнє. Прогодувати себе сьогодні — інших цілей у «Блощарні» не визнавали.
Він підробляв у багатьох місцях. Улітку знайти роботу було легко. Він допомагав фотографові на річковому пляжі встановлювати громіздкі конструкції з картону у вигляді вітрильників і дельфінів. Допомагав двом сестрам, які продавали там же всілякі дрібнички, плести браслети з різнобарвного дроту та з пацьорок. Уранці допомагав чистити пляж коло бару.
Восени з першими дощами річка стала бурхливою та брудною, пляж занесло сміттям, кафе й харчівні позачинялися. Залишалися ще мийка та заправка, але охочих там підробити вистачало й без нього. Тому він заглядав туди тільки зрідка. У ремонтну майстерню його не пускали. Ні його, ані нікого з прийшлих. Деталі машин у Чорнолісі цінувалися на вагу золота, й у звичайній ремонтній майстерні був навіть свій охоронець.
Тому він здивувався, коли одного разу в «Блощарні» з’явилися двоє з майстерні та попросили кого-небудь допомогти їм з машиною. Здивувала його й реакція жителів «Блощарні». Хто встиг, заховався, решта прикинулися глухими, і перш ніж він допетрав, що відбувається, його вже повели.
У дворі перед майстернею стояла чорна машина. Перша пристойна машина, яка трапилася йому на очі за півроку. Перша, яка не виглядала так, ніби ось-ось розвалиться на запчастини. Без латок, без слідів ремонту, без наліпок, які маскують облуплену фарбу. Йому сказали, що він повинен її вимити. Усього лише. Шланг валявся тут же, на землі. Шланг і відро з двома губками.
Він зрозумів, що справи його кепські, ще до того, як зазирнув у салон. Мийка була за два кроки. Не мало сенсу питати, чому машину не відігнали туди. Це не мало сенсу від самого початку, і ще менше потім, після того як він побачив, що діється в салоні. Йому допомогли витягнути назовні сидіння. Та й усе. Знайшовши під гумовим килимком відрізаний палець, він навіть не намагався приховати свою знахідку. Просто кинув його у відро з брудною водою. Понад чотири години він відмивав машину від крові, впевнений, що його вб’ють, як тільки він закінчить роботу.
Уночі, в «Блощарні», Бруднокрил сказав, що все ще попереду. Що тепер він мусить зникнути з міста. Він і сам це розумів.
— Хочеш, заштопаю тобі сорочку? — запитала Черепашка Квазі.
Він роздав своє майно — електроплитку, чайник, виграну в лотерею зимову куртку, зібрав решту речей у наплічник і пішов з «Блощарні». Мешканці якої, як йому здалося, зітхнули з полегшею. Тепер їм не доведеться стати свідками його смерті та засмутитися.
Відійшовши на пристойну відстань від нічліжки, він сів на низьку огорожу біля якогось будинку й почав думати, що робити далі. Ноги боліли дедалі сильніше. Пішки він далеко не зайде. Голосувати — означало наражати на небезпеку ні в чому не винних людей. Автобуси відпадали з тієї ж причини. До того ж він був знайомий з їхніми можливостями. Пересувалися вони ледь швидше, ніж кінь, що чвалає. Залишалося тільки чекати. Йому обіцяли заплатити за миття машини вранці. Коли він не з’явиться за своїми грошима, їм на те, щоб відшукати його, знадобиться небагато часу.