Він знав, що якщо йому вдасться вижити, щезнувши з міста, то проведені тут місяці він згадуватиме як дивовижну пригоду. Хоча в його перебуванні в «Блощарні» нічого дивовижного не було, а щоденні пошуки заробітку не можна було назвати пригодою. Чи таки можна? Він спробував пригадати все, що дивувало його тут, усе, що здавалося незвичайним.
Узяти хоч би й розмови про Ліс. Уперше він почув про нього від балакучого алкоголіка, який був перекотиполем, пробув його сусідом одну ніч, не дав поспати навіть і чверті години, а йдучи, подарував електроплитку та компас.
— Це тобі стане в пригоді, друже, — сказав той. — У будь-який момент можна опинитися в Лісі, і що тоді? Так принаймні знатимеш, де північ.
Плитку він залишив дівчині, яка заштопала йому перед відходом сорочку, а компас лежав десь на дні наплічника.
Жартики про Ліс стали звичними вже через тиждень життя в «Блощарні». Він навчився не звертати на них уваги. Він на багато що навчився не звертати уваги. На гриби, які виростали в закапелках «Блощарні» за одну лише ніч, на місцевих щурів, які насвистували на бігу, на дивовижної барви пір’їни, якими бавилися сумні блощарняні хлопці. «Хто знає, коли раптом опиниться в Лісі?»
Він заплющив очі та спробував опинитися там. Згадався запах дивних грибів, коли їх віддирали від стін. Хіба ж не так пахне Ліс? Чорноліс.
— Якщо ти десь поряд, прийди, будь ласка, — попросив він.
— Не так його треба кликати, — сказав йому хтось.
Він розплющив очі та в паніці схопився на ноги.
Навколо було чорно-чорно. Ні ліхтаря, ні освітленого віконця. Тільки шелест і шерех листя. І прохолода. Якої не буває, не може бути в жодному місті, ні в маленькому, ні у великому. Страх, який оволодів ним, перетворив прохолоду на холод. Невже він і справді так бажав опинитися тут? Він обійняв свій наплічник, тупо жалкуючи про залишену в «Блощарні» куртку, таку теплу. Узяти компас і залишити куртку — як це все ж таки по-дурному. Нащо йому зараз знання про те, в якому боці знаходиться північ?
Він почав порпатися в наплічнику, де не було ні куртки, ні ліхтарика, ні навіть коробки сірників, чудово розуміючи, що нічого корисного в наплічнику нема, відтак просто намагаючись чимось зайняти себе, щоб не впасти в паніку. Намацавши компас, підніс його до очей, і з подивом зрозумів, що бачить не тільки фосфорну стрілку. Він бачив весь компас, з усіма поділками. Розкривши блокнот, він перегорнув його. Не так виразно, як при денному світлі, а по-іншому, проте він бачив зроблені в нотатнику записи й міг їх прочитати. Ліс світився. Не для кожного, але для того, хто вміє бачити в темряві, а він, як виявилося, вмів.
Чийсь смішок наполохав його. Обертаючись, він, несподівано для себе самого, впав у траву й підвівся на ноги за три кроки від місця, де впав, під захистом найближчого дерева. Виконав він це стрімко та плавно, одним плинним рухом. Абсолютно знічев’я. А притулившись до дерева, тут же про все забув. Тепло, яке струменіло від дерева, охопило його. Він не просто потрапив у тепле місце — це більше нагадувало обійми. Дерево обійняло його, як уміло, заспокоюючи, захищаючи, наповнюючи силою. Забувши про невідомого супротивника, він весь віддався цьому відчуттю єднання. Притиснувся до твердої кори, що здряпувала обличчя, й заплакав.
— Ласкаво просимо додому, — сказав хтось.
З-за іншого дерева вийшов чоловік у майці з написом: «Єллоустоунський заповідник» і зупинився віддалік. Він посміхався. Або шкірив зуби. І, здається, був навіть не зовсім людиною. Очі його відсвічували в пітьмі зеленим, як у собаки.
— Привіт, Сліпий, — сказав йому Лорд, пригадавши все, чого не міг пригадати останні півроку. — Як ти знайшов мене?
Сліпий засміявся.
— Я тебе? Це ти мене знайшов, безпам’ятний!
Казка Рудої
Вона теж жила там. У Чорнолісі. Але не весь час у «Блощарні», оце вже ні, в могилі вона бачила цю мерзенну нічліжку. Це місце для безпам’ятних Стрибунів і невдах, а вона, слава богу, ні те, ні інше. Весь Чорноліс — та ще діра, проте зрозуміло, що діра, але десь неподалік кордону, інакше вона ні за що туди не поткнулася б.
Їй потрібен був провідник. Або поводир, якщо завгодно. Хтось, хто допоміг би їй піти з кінцями, цілком, тобто як належить. Вона знала, що це можливо, і знала, що сама на це не здатна. Деякі здібності вона мала, але не зовсім такі.
Вона найнялася в їдальню, де досить непогано годували. Найнялася мити посуд, бо коли миєш посуд, можна не боятися кому-небудь нагрубити. З предметами завжди легше. Отже, вона мила посуд, а у вільний час металася вулицями в пошуках провідника. Шкода лише — погано уявляла собі, як він має виглядати.