І дошукалася до Сіролицих.
Так їх називали. Абсолютні погромники. Вони фарбували волосся в білий колір, підводили очі та малювали на щоках якісь орнаменти — листя. Взагалі-то зелене листя. Або синє. Але здаля їхнє вимальовування однаково виглядало як бруд, за що їх і прозвали Сіролицими. Вони носили білосніжні сорочки, чорні шкіряні куртки та джинси, страшенно дорогі, мало не з платиновими пряжками, але при цьому розгулювали босоніж, з вічно брудними ногами, і називали себе лісовим народом. Збожеволіти можна, уявивши таке страховиддя в лісі!
Але вона дарма посміялася над ними, такого Сіролиці нікому не пробачали. Вони відлупцювали її та забрали з собою. Жили вони в одному зі старих особняків на околиці міста. Підвал цілком займав кегельбан. Десь нагорі була ще більярдна, а вище, напевно, — житлові приміщення, але там вона не бувала. Туди водили тільки подружок. Своїх. Теж фарбованих у платину, з листочками-колючками на щоках.
Як їй жилося там, краще не згадувати. Дуже скоро вона сама перестала вірити в те, що наважилася фиркнути комусь з них в обличчя. Сіролиці відучили її фиркати, лаятись і взагалі розмовляти. Але найстрашнішим було те, що вона розучилася стрибати. Перестала бути Стрибуном. У неї забрали те єдине, чим вона у своєму житті пишалася, бо Стрибун, який зберігає пам’ять, — велика рідкість, унікум, і вона була цим унікумом, поки не втрапила до Сіролицих, які щось у ній зіпсували. Таке раніше траплялось і з іншими. Вона ще в дитинстві наслухалася страшних історій про неповерненців, які не повернулися не тому, що не хотіли, а тому, що не змогли, але перестала в них вірити, ставши Стрибуном. Надто це просто, коли вже вмієш. Легше повірити, що можна розучитися говорити рідною мовою. Сіролиці зробили її розумнішою. Вона зрозуміла, що й те, й інше цілком можливо. Отож залишалося тільки терпіти й прибирати за ними блювоту. Вони постійно ригали, бо сиділи на якійсь наркоті, від якої їхні шлунки перестали приймати нормальну їжу. Швидше за все, вона б від такого життя врешті-решт померла, бо вони її теж майже не годували, але склалося так, що одна з їхніх розмальованих подружок з якогось дива вирішила підпалити будинок разом з усіма, хто в ньому був. Пожежу вона влаштувала на одному з горішніх поверхів. Підвал при цьому не постраждав, однак Сіролиці були того вечора зайняті та втратили пильність, тож їй вдалося від них ушитися.
Днів десять вона ховалася, поки не загоїлося обличчя. Потім украла одяг. У смушковій камізельці, квітчастій спідниці та в безглуздому широкополому капелюсі вона виглядала, наче власна бабуся, але їй і треба було виглядати як хтось інший. Фарбоване волосся та величезні окуляри від сонця доповнили маскарад. Тепер їй потрібні були гроші, щоб утекти з міста.
І от якраз тоді вона побачила його. Він розрівнював граблями пісок на пляжі перед харчівнею. О сьомій годині ранку. Побачивши його, вона втратила дар мови. Не тому, що він був неймовірно красивий, просто він нагадав їй Сіролицих. Точніше, не так. Вона просто моментально зрозуміла, на кого вони намагалися бути подібними. І наскільки це їм погано вдавалося. Це її приголомшило. Те, що вони сподівалися відтворити таке за допомогою туші та макіяжного олівця. З особливою зловтіхою вона відзначила, що волосся в нього зовсім не біле. І, звісно ж, ніякого листя і квітів на щоках. Але вона зрозуміла також і те, чого вони добивалися, знебарвлюючи волосся та малюючи це листя. Уперше зрозуміла. Побачивши живого ельфа.
Вона сиділа на причалі з дощок, віялом розклавши навколо себе спідницю, опустивши ноги у воду. Він пройшов біля неї, підбираючи з піску всіляке сміття, залишене пляжниками, і тільки єдиний раз на неї поглянув. Нелюдськими, волошкового кольору очима. Звідкись вона знала, що вони здатні міняти свій колір. Від сірого до темно-синього.
Вона сиділа нерухомо, боячись його сполохати, при цьому серце її шалено калатало, поки він не відійшов достатньо далеко, щоб не відчувати її погляду. У нього була дивна хода. Неначе йому боляче або незручно ходити. Він був у в’єтнамках, а пакет зі сміттям волочив за собою по піску.
«Ось він — провідник», — подумала вона. І непомітно пішла за ним, щоб не втратити його з очей.
За тиждень життя в «Блощарні», по сусідству з ним, з’ясувалося, що він не тямить, хто він такий, не знає ніяких таємних шляхів і взагалі поняття ні про що не має. Він навіть не помічав, що його уникають. Вона стежила за ним з безнастанною увагою, але цілком безрезультатно.