У його кімнаті пахло лісом. Матрац, на якому він спав, був у плямах від розчавлених ягід. У кутках замість пилу скупчувалося тьмяне листя. Там, де він умивався, зростали їстівні деревні гриби, підвіконня було всуціль вкрите небаченою кількістю пташиного посліду. Ціла «Блощарня» вже перейшла на грибні супи, а він, як і раніше, нічого не помічав.
Вона усміхалася йому при зустрічах, він ввічливо вітався. Іноді всміхався у відповідь. Зуби в нього були дещо загострені, але це його не псувало. Вона була непривабливою й до того, як обрядилася в старечі лахмани, відтак навіть не намагалася заговорити з ним. Такі, як він, не дивляться на таких, як вона. Це протиприродно.
Одного разу вона зайшла до нього вночі, коли він спав. Спав він зазвичай сам, хоча в «Блощарні» на кімнату припадало не менше ніж шість мешканців. Вона ввійшла надзвичайно тихо й довго сиділа в кутку, дивлячись на світлячків, які оточили його матрац осяйним прямокутником. У цю ніч її терпінню настав край. Вона готова була вбити його, проте стрималася. І, втомившись від власного обурення, там же, в кутку, заснула. А прокинулася вже в Лісі. Він допоміг їй потрапити туди, сам про те не здогадуючись, бо Ліс завжди був поряд із ним. Як же вона його за це ненавиділа!
У Лісі вона пробула не довше ніж десять хвилин. Їй цього вистачило, щоби мріяти потрапити туди цілу решту життя. Та вона, як і раніше, залишалася Стрибуном. Та ще й Стрибуном полохливим. За час, який минув відтоді, вона зрозуміла, як казково їй поталанило. Бо насправді провідника майже неможливо знайти. Тим більше — такого. Хіба що він сам цього захоче. Але вона пишається вже тим, що ні про що його не просила ні тоді, ні згодом. І просити не стане.
Куряка
Першу історію розповів Стервожер. Його казка була про відьму. Стару, мерзенну відьму, яка мріяла затанцювати на могилах в усіх своїх рідних і близьких. Тільки такий недовгий танець раз на декілька років давав їй радість. Більше ніщо в житті її не тішило. Але щоби затанцювати свій танець і хоч трохи порадіти, відьмі доводилося постаратися, бо люди не вмирають просто так, ні з того ні з сього, і якщо їм не допомогти, омріяного танцю можна так і не дочекатися. З часом відьма оволоділа стількома чудовими способами відправляти найближчих родичів на той світ, що, за бажання, могла б видати посібник на цю тему. Роки минали, відьма старішала, родичів у неї залишалося дедалі менше, аж поки нарешті не зостався один-єдиний внук. За ним їй довелося дуже довго полювати. Врешті-решт він сховався десь під землею, в гном’ячих печерах — це було небезпечне місце, куди навіть відьми не ризикували пробиратися. Але ця ризикнула. Надто вже їй не терпілося затанцювати востаннє на свіжій могилі. І ось вона пішла за своїм внуком у гном’ячі підземелля, але заблукала, а гноми заманили її під чарівний пагорб, де час потік назад, і зла бабега перетворилася на маленьку дівчинку.
У цьому місці Стервожер відволікся на властивості чарівних пагорбів і довго описував, що відбувається з тими, хто примудриться під ними опинитися. Такі заблукалі могли постаріти за одну мить, і навіть розсипатися на порох, могли омолодитися й погарнішати, обернутися на яку-небудь тварину, рослину або взагалі на щось неіснуюче в природі, проте хоч що би з ними не сталося, процес цей незворотний. Навіть звільнившись з-під чарів чарівного пагорба, вони не могли повернути собі колишню подобу.
Тут Стервожера перебив Р Перший, якому навіщось знадобилося дізнатися, як виглядала стара відьма.
Стервожер сказав, що вона була потворою.
— А потім? — запитав Р Перший. — Тобто тепер?
Стервожер відповів, що поняття не має.
— Кажуть, на вигляд їй роки чотири, не більше.
— Хто каже? — стрепенувся Р Перший.
— Гноми, — відповів Стервожер таким крижаним тоном, що відразу стало зрозуміло: більше він ні на які питання відповідати не збирається.
Р Перший також це зрозумів і замовк. Зате старенький сторож чомусь пожвавився і, хихикнувши, запитав, чи є серед присутніх бодай один гном.
Ніхто не відгукнувся.
На цьому казка закінчилася. Чи то Стервожер образився, що його перебили, чи то йому більше нічого було додати до сказаного.
Наступним оповідачем виявився Чорний. Я здивувався, бо при мені він ще жодного разу не брав участі в Ночах Казок. Ще більше мене здивувала його казка. По-перше, це була зовсім не казка, а по-друге, здається, що й не вигадка. Чорний розповів про Зовнішність. Про свій похід туди. Розповів, як у супроводі Щуряки та за її допомогою, точніше, за допомогою Чорного, бо основною дійовою особою в цьому поході виступала Щуряка, вони вкрали старенький автобус із гаража якоїсь школи неподалік. Тепер цей автобус знаходиться на прилеглому до Дому пустирищі, посеред звалища, стоїть там, замаскований сміттям, і чекає. На що саме він чекає, Чорний не уточнив, але, загалом, це й так було зрозуміло.