— Відпад, тотальний відпад! — бурмотів Лері. — Ні, ну ви чули їх, га? Це ж треба, щоб отак, просто в лоб...
Я сказав, що не знаю, як щодо просто в лоб, а мені особисто історії минулих Ночей Казок подобалися більше. Вони були більш казковими.
— Отож-бо й воно, — промимрив Лері, вгризаючись у бутерброд. — І я про це...
— Тоді чому сьогодні відпад? — запитав я.
— От саме тому. З цієї, власне, причини.
Я вирішив, що тільки гаю з ним час, і запитав у Русалки зі Спицею, що вони про все це думають.
— Я — нічого, — пискнула Спиця. І повторила кілька разів, на випадок, якщо я не зрозумів: — Нічого, нічого, нічого...
— А мені сподобалася казка Лорда, — сказала Русалка мрійливо. — Дуже гарна.
Я не бачив виразу її обличчя, але чітко його собі уявив.
— Про Чорноліс...
— Про що? — перепитав я.
— Чорноліс. Те місто так називалося. Ти забув?
Може, Лорд про це і згадав. На самому початку, коли я слухав неуважно. У кожному разі, крім назви, у тому місці нічого гарного не було.
— «Лос-Анджелес» звучить крутіше! — втрутився Лері.
— А як вам сподобалася казка Чорного?
Я спеціально назвав казкою те, що зовсім не було казкою. Мені хотілося, щоб хтось із них сам про це сказав. Але Русалка тільки зітхнула, Спиця пробурмотіла, що це було мило, а Лері зачмакав ще енергійніше.
— Мило? Ти вважаєш, це було мило?
Спиця пригорнулася до Лері, замість відповіді вони почали цілуватися, хоча Лері навряд чи встиг дожувати свій бутерброд.
— Не переживай, — шепнула мені Русалка. — Насправді все не так страшно.
Я спробував пояснити їй, що мені не подобається в цій історії з автобусом. Русалка кивала й дуже уважно слухала, але мені здалося, тільки для того, щоб мене заспокоїти.
Табакі оголосив, що перерва закінчена, і я тут же думати забув про автобус, бо наступним оповідачем виявилася жінка з кемпінгу.
Вона, мабуть, соромилася. Говорила дуже тихо і не стала видиратися на драбину. Казкою її розповідь не назвала б навіть людина, яка не чула в дитинстві жодної казки.
Вона розповіла про себе — п’ятдесят сім років, незаміжня, бездітна, без шкідливих звичок. Про свою професію — ветеринар, що спеціалізується на великій рогатій худобі. І про свої численні хвороби, назв яких я не запам’ятав. Виглядала вона міцною, і я трохи здивувався, що в неї виявилося стільки різних хвороб. Потім вона розповіла, як стала членом якоїсь секти, що групувалася навколо Ангела, як їй там було добре, як вона зрозуміла, що знайшла нарешті своє місце в житті, та як Ангел, котрий мав вигляд ніжного отрока, зцілив її від усіх болячок — «єдиним дотиком своєї ангельської долоні».
Потім вона почала розказувати про спільні недільні моління й інші принади їхнього життя, і мене ця історія почала поступово доймати, тому що з цього місця вона заговорила співучо та якось не по-людськи, неначе проповідуючи, а мене від таких речей нудить, якщо чесно.
Ангела опікав Святий Старець, він же, як я зрозумів, дер із тих, які «долучилися до благодаті», гроші. А потім Старець раптом помер, і на цьому їхня радість закінчилася. Ангела тут же забрали недобрі люди, які видавали себе за його батьків, община розпалася. Правда, не до кінця, бо багато хто настільки прагнув долучення, що вони вирішили відшукати й звільнити свого Ангела. Їм випали нелегкі випробування. Їх переслідували, називали фанатиками, заарештовували й піддавали примусовому лікуванню.
Голос розповідачки в цьому місці затремтів і навіть трішки зірвався, і я виразно уявив, як чоловік у камуфляжі зціплює їй плече, а вона накриває його руку своєю та заспокійливо поплескує, мовляв, «усе гаразд, я дам собі раду». Іноді я абсолютно не контролюю своєї уяви, але в їхньому випадку мені навіть соромно не стало, надто вже вони були несправжніми. Неначе самі себе придумали.
Загалом, вони свого Ангела таки знайшли. Ось ці — найфанатичніші. Нагородою за їхню мужність і стійкість стало те, що двом із них явилося одкровення. Вони на власні очі бачили, як Ангел вознісся.
— Свідчу! — голосно вклинився в розповідь чоловік, і Русалка поряд зі мною здригнулася від несподіванки.
— Обійнятий світлом і полум’ям, меч Господній пронизав небеса й повернувся назад падаючою зіркою! — повідомила нас жінка. — Чи не означає це, що його послали до нас, до тих, хто звик іти за ним, щоб він нас очолив?
Вона замовкла.
Усі навколо теж мовчали.
— Який жах! — шепнула Спиця.
Я нічого не відповів. Мені також було страшно. Я нарешті склав два і два й отримав чотири. Збагнув, про якого ангела йшлося. Зрозумів, чому вони стали табором упритул під Домом і чому зараз сидять на ліжку Македонського.