«Він працював Ангелом, і це його дістало», — прозвучав у мене у вухах голос Сфінкса.
Я похопився, що весь тремчу. Адже я був там, зовсім поряд, коли він вознісся, «обійнятий світлом і полум’ям». Якби я ще тоді знав, що це «меч Господній пронизує небеса», — може, також поголився б наголо і став би «долученим до благодаті». Я в ту мить був доволі близький до чогось такого. Дивно, як усе легко і швидко забулося, тобто не забулося, звичайно, а кудись заховалося. Кудись, куди, напевне, всі нормальні люди ховають таке, чого не здатні собі пояснити, щоб не з’їхати з глузду.
А ще я раптом збагнув, що декому з тих, хто сидить у цій кімнаті, зараз набагато гірше, ніж мені, бо якби це за мною прийшли Долучені, щоб я їх очолив, я б, напевно, відразу повісився. Навіть якби був ангелом.
На наступних розповідях я вже не міг зосередитися. Я їх слухав, звичайно, але не сприймав по-справжньому, не заглиблювався у зміст, хоча й намагався. Там багато чого крилося, в цих історіях, усі вони були з секретом, і навіть оті найказковіші, це я вже зрозумів, але однаково не міг змусити себе слухати так, як слухали інші. І річ навіть не в бритоголових. Просто я надто втомився, а від пітьми, духоти й запаху воску ця втома перетворилася на якесь сонне заціпеніння. Деякі історії повторювалися в деталях, у деяких фігурували одні й ті самі персонажі, а в декотрих спільним було місце дії. Напевно, відстежувати ці зв’язки було б цікаво, якби б не сонне очманіння, що навалилося на мене.
Під час перерви я вирішив пересісти абикуди, де легше дихатиметься й важче дріматиметься, і, як дурень, зліз із ліжка. На моє місце тут же хтось втиснувся, а я про своє рішення моментально пошкодував. Повзати по підлозі було неможливо. Там, де ніхто не сидів, хто-небудь лежав, а там, де не сиділи й не лежали, виявлялися чиїсь наплічники. Свічки майже догоріли та радше чаділи, ніж світили. Я не проповз і двох кроків ходячого, як втрапив у тарілку з рештками бутербродів, стукнувся головою об ніжку ліжка та вдарив Білопуза, який саме в цю мить зліз саме з цього ліжка. Потім на мене самого хтось наступив. Я зрозумів, що краще чимшвидше вилізти на найближче ліжко, поки мене не затоптали, проте на найближчому не виявилося місця. Там сидів Валет зі своєю гітарою, здається, Пугач, і ще хтось, захований за наплічником. Цей хтось сказав:
— Е-е, куди? Тут і так тісно!
І я поповз далі.
Протягом наступних трьох хвилин на мене наступили, напевно, разів зо двадцять, так що до кінця перерви на мені не було живого місця — суцільні синяки. Зате коли Табакі оголосив, що перерва закінчена, і всі розсілися, хтось увімкнув китайський ліхтарик — лише один, але для мене й це стало порятунком. Я відразу знайшов собі місце. Потім, правда, виявилось, що біля Стервожера (до нього ніхто ніколи не підсідав настільки впритул), але мені вже було однаково.
Ангел розповів про зачарований будиночок, який переміщається. Руда розповіла про те ж таки містечко, про яке допіру розповідав Лорд, і про самого Лорда.
Після цього я якийсь час взагалі нікого не слухав, бо між мною і Стервожером втиснувся Лорд і зашептав щось Стервожерові на вухо, а потім зняв із себе якусь нашийну підвіску й передав йому. А Стервожер — я просто очам своїм не повірив — раптом розплакався. Тобто очам би я не повірив у кожному разі, але я сидів майже впритул до нього, а він так трясся та схлипував, що помилитися було неможливо. Я не знав, куди подітися. Потім стало ще гірше, бо він раптом обійняв Лорда, продовжуючи плакати, а плакав він так, що ніби аж задихався, боляче було слухати. Лорд теж обійняв його й міцно тримав, поки Стервожер не заспокоївся, і, здається, йому було наплювати, що про них подумають, хоча зрозуміло, що можна подумати, коли бачиш таке. Я, звичайно, нічого такого не подумав, але страшно рознервувався через те, що інші подумають напевне. Дракон та всі решта, які хоч і сиділи трохи далі, але все одно занадто близько. Особливо образливо було через те, що я відразу збагнув: між Стервожером і Лордом відбулося щось важливе, сумне та водночас радісне, щось таке, про що не говорять уголос, і через що можна тільки засміятися або заплакати, як заплакав Стервожер.
Казка Рудого
У світі, про який піде мова, Смерть приходила до людей у подобі хлопця або дівчини.
Дівчина була бліда та чорноволоса. Хлопець — рудий. Дівчина була сумна, хлопець — веселий. Так повелося на тому світі з давніх часів.