Їх боялися або нетерпляче чекали. Їх згадували в молитвах, благаючи відстрочити або прискорити кінець. Їхні зображення зустрічалися на ворожильних картах і старовинних гравюрах. Мало хто замислювався над тим, скільки їх насправді. Вважалося, що Смерть одна, у двох подобах. Ніч і день, світло й тінь.
А насправді їх було багато. Вони були майже богами, володіли безліччю чудових здібностей і були нестерпно самотні. Іноді вони втікали в інші світи, щоб зустріти там уже свою смерть. Іноді вони навіть народжувалися в інших світах. Народжувалися завжди мертвими — і через якийсь час оживали. Якщо їм це вдавалося. Такі втікачі вже не були справжніми посланцями смерті. Їхні здібності притуплювалися. Вони ставали нешкідливими або несли смерть допіру вві сні.
Розпізнати їх серед інших можна ось як: у них красиві голоси, вони добре танцюють і знають безліч чужих секретів. Вони дуже ледачі, жодній справі не віддаються до кінця, дівчата не вміють сміятися, а хлопці — плакати. Вони ховають очі, довго сплять і не їдять яєць, бо у своєму світі вилуплювалися саме з них.
Казка Табакі
Живе-поживає на світі дивовижний дідок. Живе він у потаємному місці. Місце оте важко знайти, а ще важче відшукати в тому місці дідка. У нього є безліч будинків, а може, це один і той же будинок, інакший для кожного, хто заходить. Іноді дім оточений садом, іноді він стоїть у чистому полі, іноді — на березі ріки, і виглядає він по-різному, лише часом повторюючи первісний вигляд. Буває і так, що ніякого будиночка немає, а дідок мешкає в якійсь одній кімнатчині багатоквартирного будинку. Траплялося й так, що на житло він обирав дупло трухлявого дерева.
Тому знайти його вкрай нелегко. Ніхто з тих, котрі побували у нього в гостях, не зуміє описати його домівку комусь іншому, не зможе вказати туди дорогу й пояснити, як до дідка потрапити. Охочих багато, але знаходять потрібне місце лише ті, які шукають невтомно, вміють ходити невидимими шляхами, прочитувати таємні знаки та бачити віщі сни. Але навіть вони, досягнувши мети, часто йдуть ні з чим, бо той дідок — до краю впертий, затятий і не любить робити подарунків.
Усі будинки дідка відрізняються зовні, але дуже подібні всередині. У них тісно від величезної кількості предметів. Іноді їх так багато, що самому дідкові майже ніде прилаштуватися. Зате у нього все завжди під рукою. Важко вигадати що-небудь, чого він не мав би.
Музику він ховає в мушлях, у черепах дрібних тварин та у фруктових кісточках. Запахи — в бобових стручках і горіхових шкаралупах. Сни — в порожніх посудинах-тиквах. Спогади — у скарбничках і флакончиках з-під парфумів. У нього є гачки будь-якої форми та мотузки будь-якої товщини, горщики всіх різновидів і розмірів, окрім дуже великих, і глеки — теж невеликі, проте всілякі. Свистілки, окарини та сопілки, ґудзики й пряжки, коробочки з сюрпризами, самоцвіти й камінчики, цінність яких знає тільки він сам, приправи, насіння й бульби рослин, пошарпані географічні карти з відзначеними затонулими скарбами, манірки та фляги, сережки, підкови, гральні карти, ворожильні карти, фігурки з дерева, золота й слонової кістки, крихкі шматочки метеоритів, пташине пір’я, браслети й бубонці, яйця, що зберігаються в теплі, комахи в бурштині та дещиця іграшок. І майже кожен з цих предметів — не тільки те, чим здається.
Тим, хто приходить до дідка, не треба ні прянощів, ні мири, ні ладану, ні коштовних каменів. Усім їм потрібні лишень шестірні від розбитого годинника. Те, з чим дідок розлучається вкрай неохоче.
Деякі з гостей потрапляють у розставлені ним біля будинку пастки. Іншим він відмовляє з найрізноманітніших причин. У нього є список запитань, без відповіді на які не отримаєш подарунка; таким гостям — гостям, які не відповіли на запитання, — він відмовляє з особливою втіхою.
Найбезталанніші гості знаходять у будинку лише мумію дідка, який давно відійшов на той світ. Він лежить у коробці з-під стереосистеми, оточений висохлими букетиками, розмальованими горіховими шкаралупами та збляклими листівками. Деякі гості ховають його, перші ніж піти, інші витрушують з коробки та гамселять, відводячи душу, є й такі, які залишаються чекати не знати на що, можливо, на іншого дідка, котрий мав би прийти на зміну, раз уже цей помер. Усі вони йдуть ні з чим. Мумією дідок може залишатися як завгодно довго, це його ніскілечки не обтяжує.
Про нього ходить безліч легенд і чуток. У місцях близьких, далеких і дуже далеких про нього розповідають казки. У найстаріших з-між них описують, що він сидить на вершині гори з двома клубками — білим і чорним. Один він змотує, другий розмотує, замінюючи день на ніч, а ніч — на день. У пізніших казках розповідається, що він вічно обертає величезне колесо, одна половина якого літня, а друга зимова. І що літня частина колеса — червона, а зимова — біла як сніг. Є ще інші історії, й усі вони закінчуються однаково — врученням дарів. Той, хто знаходить дідка, отримує від нього дарунок, за цими дарунками й полюють усі, хто його шукає.