Ті, котрі пішли над ранок, постаралися зробити це непомітно.
Розбудив мене Сфінкс.
— Вставай, — промовив він. — Випуск пропустиш!
Краще б він завів будильник у мене над вухом, чесне слово. Я так і підскочив.
— Уже?!
У кімнаті панував цілковитий розгром. Як після всіх веселих ночей. Цілком очікуваний розгром, але від цього не менш прикрий. І ні душі, крім нас зі Сфінксом.
— Усі вже пішли?
— Пішли, — підтвердив Сфінкс із кривуватою посмішкою. — І знаєш, — додав він, — тобі доведеться допомогти мені, бо більше нікому.
Синяки в нього під очима були страшні. Мало не на півлиця. Він явно взагалі не лягав, а то його одяг був би такий самий зім’ятий, як у мене. Я заснув на одному з кинутих на підлогу матраців, серед своїх подарунків. Маленький віничок Коня відпечатався у мене на щоці, а ліхтарик, подарований Горбачем, я роздушив уві сні; це мене страшенно засмутило.
— Потім склеїш, — сказав Сфінкс. — Заховай його до сумки, тут скоро рознесуть усе по камінчику.
— Чому? — запитав я. Мені дуже погано міркувалося того ранку.
— Тому що, — відповів Сфінкс.
Я зібрав усі свої подарунки та заховав у торбу. В окремий пакет загорнув розчавлений ліхтарик, щоб якось пізніше склеїти. А далі мені довелося варити нам каву та робити прибирання, щоб не було гидко її пити, й усе я мусив робити сам, бо Сфінкс без протезів нічим не міг мені допомогти, а Македонський так і не з’явився. Звичайно, я не прибирав по-справжньому, як прибрав би Македонський. Просто порозпихав основне сміття по чорних мішках, розпрямив зім’яті покривала й витрусив попільнички. І лише коли ми допили каву, запитав, куди все-таки поділися всі решта. Я відчував щось нехороше в тому, що я та Сфінкс залишилися зовсім самі, а то запитав би раніше.
— Скоро дізнаєшся, — промовив він.
І я дізнався. І таки досить скоро. Це знання досі переслідує мене й заважає висипатися ночами. І ще те, що я ніколи не дізнаюся, хто ж із них скуйовдив мені волосся, йдучи, тому щоразу, думаючи про це, уявляю собі різних людей, і виходить, ніби вони всі зробили це — тобто кожен. Ну, хіба що Грубий не зміг би. Загалом, я тільки вранці дізнався, що була ще й друга група тих, котрі пішли. Бог знає куди. Вони і пішли, і залишилися, не живі й не мертві. Пізніше їх стануть називати Сплячими, але це вже згодом, через декілька років, а тоді їх іще ніяк не називали, бо просто ще не придумали відповідного слова. Чомусь вони всі зібралися в третій. Сфінкс сказав:
— Напевно, тому що з третьої їх найбільше пішло. Шестеро.
Я тоді не звернув уваги на його слова.
Випуск того дня не відбувся. Батьки приїхали, одначе додому нікого не відпустили. Дехто з батьків залишився — підтримати нас і простежити, щоб нікого не замучили допитами до смерті. Спасибі їм та Павукові Рону, а то б від нас мало що залишилося. Сфінкс правильно сказав, що Дім розберуть по цеглинці. Що ж, таки майже розібрали. Думаю, в ньому не залишилося жодного предмета, який би не обмацали, не обнюхали й не розтягли на частини. Усі ліки — кожна склянка, кожний флакончик — відсилалися на перевірку, пігулки також. На другий день Дім прочесали з двома вівчарками й одним спанієлем і витягли з підвалу нещасного Соломона. Я бачив його тільки мигцем, здалека. Когось брезклого, кволого та брудного провели коридором першого в кайданках, запхали в закритий фургон і повезли. Потім у підвалах відкопали чиїсь кістки. Я думав, що нас після цього взагалі з’їдять живцем, але, на щастя, досить швидко з’ясувалося, що кісткам цим понад сто років, і всі відразу заспокоїлися.
Нас безперервно допитувати. По дві-три години на день, іноді довше. І весь час різні люди. Одних більше цікавили ті, що обернулися на лялечку, інших — зниклі, але суть від цього не мінялася, ми нічим не могли їм допомогти, тому що багато чого не знали самі, а про те, що знали, мусили мовчати.
Ми дуже зблизилися за цей час. Здається, ніщо так не зближує, як спільна таємниця. Дракон, Гупі, Дорогусик і Дронт переселилися до нас зі Сфінксом. Не рахуючи нас, найбільше люду пішло з третьої, і виглядали вони ще розгубленішими, ніж ми. Сплячих перемістили до лазарету — відразу, з першого ж дня, але, вочевидь, і Драконові, й іншим однаково було ніяково в третій, і вони їздили туди тільки щоби поливати квіти. Ще з нами ночували мій батько та батько Гупі. І одну ніч із чотирьох — Ральф.
Дорогусика забрали першим, він був трохи не при тямі. Інші Птахи запевняли, що це його звичайний стан, але, видно, він дістав не тільки нас, так що Дорогусика відправили додому на два дні раніше.