Кінь
Сфінкс був у нас тричі. Уперше — коли нас тільки-но вирахували: «виявлено безслідно зниклих зі школи-інтернату...» і так далі. Неначе це не ми дозволили себе виявити, щоб легалізуватися. На той час усі вже стали повнолітніми, тож нашестя родичів нас не лякало. У нас тоді був лише один будинок на всіх, один сарай; їли ми, що трапиться та коли трапиться, спали вдягнені, щоб не замерзнути, і з ранку до ночі працювали, як прокляті. Він затримався всього на кілька годин. Поздоровкався з усіма, пообідав і виїхав. Дехто думав, що він залишиться, але я відразу зрозумів — навряд. Він просто хотів переконатися, що в нас усе гаразд. І Чорного не хотів напружувати. Той, хоч і не показав явно, але запанікував. Удруге Сфінкс приїхав років через шість-сім — точно не скажу. І в той свій приїзд затримався на довше. Може, тому, що Чорного з нами вже не було. Але й тоді було зрозуміло, що він не залишиться. Я запитав його, так, ніби жартома, чи не збирається він сюди переїхати. «Фермерствувати з протезами замість рук чи сидіти у вас на шиї?» — запитав він. А втретє було, власне, оце...
Рудий
Я завжди знав, що Сфінкс може втяти якогось фігля. Що він не просто так залишився. І я пам’ятав, що він отримав від Шакала щось таке, чого не мав ніхто ні до нього, ні після. Може, багато хто не дотямив, кому Табакі вручив би те, чого майже не перепадає простим смертним, але я ні хвилини не сумнівався, що Сфінксові. Зрозуміло було, що рано чи пізно він цим подарунком скористається, і тоді-то, думалося мені, я нарешті дізнаюся, що це було. Але до того, як це трапилося, минуло стільки часу, що я майже забув, як мене це колись цікавило.
Куряка
Прославила мене друга виставка. Ніколи потому навколо не здіймали стільки галасу. З одного боку, прикро, що пізніші роботи не зустріли розуміння, з іншого — важливіше знати, що саме вони є сильнішими. Я не соромлюся своїх ранніх робіт, але в двадцять два роки надто відверто розкриваєш душу й робиш це часом дуже невміло. Пізніше почуваєшся ніяково. І за себе, і за те, що саме невміле виконання зустрічається із захватом. Зараз я порозумнішав, і мої картини також. Єдиний фрагмент, який кочує з роботи в роботу, зберігся з давніх часів — плюшевий ведмедик, я так і не зумів його позбутися, хоч він маскується дедалі краще. На останніх полотнах він замазаний. Його не видно, але він там, ховається під шаром фарби. Може, одного разу я зумію обійтися без нього, хоча він давно вже став чимось на кшталт моторошного талісмана, який забезпечує моїм картинам довге життя.
Батько Куряки
Йому подобалися ті картини Еріка, в яких я взагалі нічого не розумів. Наприклад, речі того періоду, який я прозвав смугастим. Укладені одне в одного кола, трикутники, які наповзають на них, а також інша геометрія. Усе чорно-біле. Навіть горезвісне ведмежа перетворювалося на них на купку трикутників. Біля однієї такої картини Сфінкс простояв, присягаюся, хвилин сорок.
Це було наступного дня після відкриття. Ми ходили на виставки, коли там було спокійніше й трохи менше людей. Коли я, потинявшись по залах, утретє застав його біля тієї самої картини, він сказав:
— Знаєш, адже Куряка виніс із Дому набагато більше, ніж думає.
На картині були все ті ж таки остогидлі чорно-білі кола. На все полотно. Найбільше це нагадувало дошку для гри в дартс. Навіть стрілка, яка встромляється, була наявна.
— Вибач, — сказав я. — Нічого не тямлю в живописі. Особливо в такому.
— Час не тече, як річка, в яку не можна ввійти двічі, — сказав Сфінкс. — Він як кола, що розходяться по воді. Це не я сказав, це цитата.
Він простягнув штучну руку в рукавичці й показав на стрілку, застромлену в мішень.