— Там, де його більше нема, — у найкращих традиціях четвертої відповів Сфінкс.
— Дякую за вичерпну відповідь, — сказав я йому. — Кому ти цим щось доводиш, хотілося б знати?
Ми пили сидр, закинувши ноги на поручні веранди й не запалюючи світла, щоб не налетіло всілякої живності.
— Усього лише хочу виправити деякі помилки однієї хорошої людини, — пояснив він.
Прозвучало це... нормально. Як щось звичайне, чим усім нам час від часу не завадило б займатися. Потім він сказав, що я зробив би те ж саме. Якби мені дали шанс.
Я багато чого уявив, ну, після цих його слів. Запросто. У мене чотири дочки — три з них руді, і я знаю, котру з них люблю трохи сильніше та за що, хоча подібність радше уявна. Я сказав:
— Можливо. Це зовсім інше.
Він знизав плечима. У темноті не розгледиш, але мені здалося, що він посміхається.
— Кожному своє, — сказав він.
— Ага, — погодився я. — Але не в кожного такі зв’язки.
Сфінкс сіпнувся й розплескав свій сидр.
— Тихіше! — сказав я. — Я нікому не дорікаю. Це банальна заздрість. Дуже поширене явище.
Ми трохи помовчали, допили все, що залишалося в пляшках, і мене потягнуло на похмурі пророцтва.
— Ти з цим хлопцем іще наплачешся, — попередив я.
— Знаю, — сказав він. — Я це знаю. Просто хочеться, щоб він полюбив цей світ. Бодай трохи. Наскільки це буде в моїх силах.
Може, це було жорстоко, тому що він уже нічого не міг змінити, навіть якби захотів, але я сказав:
— Він полюбить тебе. Тільки тебе. І ти для нього будеш цілим чортовим світом.
Він так довго мовчав, що я зрозумів: він і сам цього боїться. Але він упертий, і зрозуміло було, що він не відступиться. Життя не пошкодує, щоб довести щось своє декому, хто про це навіть не дізнається. Смішно...
Я не став питати, що у хлопчиська за висипка, хоча зрозуміло було, що це таке. Це Дім позначив його, втрачаючи. Заздалегідь. Іще до того, як йому довелося туди потрапити. Але я не став про це говорити.
— Добре. Успіху тобі, — промовив я замість цього. — Якщо надумаєш, залишайся. У нас тут багато дітей. Усі шалені. Один маленький перевертень погоди не зробить.
Уранці вони виїхали. Я дивився, як вони йдуть до машини, і, чесне слово, не знав, кого з них більше шкодую. Напевно, все-таки Сфінкса. Він завжди брався за непосильні завдання. І не завжди вони йому виявлялися по зубах.
Чорний
Усе це така нісенітниця, що буквально зло бере слухати. Я доросла людина, я давно вийшов з того віку, коли мріють проїхатися машиною часу й привезти собі маленького динозаврика, щоб він жив-поживав під ліжком. І я не вважаю, що якщо в когось скособочені мізки або викривлене почуття гумору, то інші повинні йому підігравати. Не знаю, звідки Сфінкс узяв того хлопчиська, і знати не хочу. Хіба мало на світі сліпих сиріт, яких можна всиновити? Хіба мало серед них худих світлооких брюнетів? Може, це навіть дитина Сліпого. Адже ніхто не знає, де він та що з ним. Він міг настругати з десяток таких сліпачків. А от стати пристойним батьком — навряд.
Про Сфінкса можу сказати тільки, що він людина, яка будь-яку дурню роздує в подію вселенського масштабу. У що-небудь загадкове та ідіотське. Він і дитиною був таким. Знаходив якусь гидоту, й відразу — «о, прибульці залишили!».
Не здивуюся, якщо з’ясується, що він цього свого хлопчиська просто в кого-небудь украв. Цілком у його дусі. Він навіть чужого батька примудрився вкрасти, а це набагато важче.
Батько Куряки
Чув я ці розмови. Звичайно, все воно вигадки. Вони там, у себе в общині, доволі містично налаштовані хлопці. А щодо того, що Сфінкс сам розпустив ці чутки, — ну просто вибачте... Ніяких чуток він не розпускав. Просто батьки хлопця доручили йому дитину на літо, а потім чи то дитина до нього прив’язалася, чи то батькам так здалося зручнішим, але вони його наразі не забирають. Завжди ж легше, коли такими дітьми займається фахівець. Про усиновлення — нісенітниця, не так-то просто в наш час усиновити когось, тим більше такому, як Сфінкс. Тему кіднепінгу я взагалі обговорювати не збираюся.
Ерік сказав, що хлопчина зовсім не подібний на того, за кого його мають. «Нічого спільного», — так він сказав. І я, звичайно ж, йому вірю.
Куряка
Я мало з ким бачуся. У мене багато питань, але я ніколи нікому їх не поставлю. Іноді мені здається, що Чорний знає відповіді, але щоразу, коли я вже готовий його про щось запитати, він дивиться спідлоба й так поквапливо міняє тему, що я не наважуюся його турбувати. Його вразливість лякає. Я не хотів би позбавляти його захисного панцира, що його він так тяжко наростив — і який так ретельно оберігає.