Лаяти й карати Смердючку дозволяється тільки нянькам. «У цьому є щось материнське, — запевняє Смердючка. — Щось таке рідне, жахливе та ностальгійне». Помічено, що чим старша та нянька, чим більш негарно вона його лає, тим частіше він проказує ці слова. Такий Смердючка — страшний чоловік десяти років від народження.
Тому, коли він одного злощасного ранку піднімає всіх іще до світанку й перевертає кімнату догори дном, готуючись до Події, ніхто не насмілюється перечити.
Смердючка не вдається до пояснень. Він споруджує оглядовий майданчик. Основою служить присунутий до вікна письмовий стіл. На столі примощуються подушки та штатив для підзорної труби, після чого Смердючка займає позицію спостерігача, обклавшись печивом, біноклями, хлопавками й носовими хустинками. Двоє молодших слухняно розфарбовують літери на білому полотнищі, зшитому з розрізаного простирадла. Смердючка щохвилини звішується з оглядового майданчика, оцінюючи їхню роботу, й лає їх за повільність. Старші ретируються зі спальні, щоби трохи від нього відпочити.
Сніданок Смердючці подають на пост. Няньки, налякані його нервозністю, яка стає дедалі сильнішою, закріплюють на вікні транспарант з написом «Ласкаво просимо!» і забирають молодших — відмивати дітей від фарби.
Смердючка нервує дедалі дужче. До полудня він стає страшенно похмурим. Няньки запасаються нашатирним спиртом і ховаються в надрах Дому з переляканими молодшими. Старші повертаються й стежать за Смердючкою зі зростаючим зацікавленням. Він роздає їм хлопавки й просить стріляти з вікна за його командою. Старші готуються. Судячи з убитого вигляду Смердючки, Подія не відбулася й навряд чи вже відбудеться, тому коли лунає його нестямний виск: «Плі!» — двом із трьох хлопавки випадають з рук, і лише один рефлекторно сіпає за шворку.
Розмахуючи підзорною трубою, Смердючка тричі вигукує «Ура!», розмазує по обличчю сльози, огризається на старших: «Чого вирячилися? Щастя не бачили?» — і вистрілює з запасної хлопавки, обсипавши старшого, який видерся на підвіконня, різнобарвним конфетті.
Вони йдуть поволі. Хлопчик — трохи відстаючи, жінка — згорбившись, скута ваготою валізи. Обоє в білому, світлоголові, ледь-ледь рудаві, обоє дрібку вищі, ніж їм належало: хлопчикові — за віком, жінці — щоби здаватися жіночною. Хлопчик трохи волочить ноги, човгає кедами, мружачи очі від яскравого сонця, так що йому видно тільки асфальт, який плавиться від спеки, і зіркаті сліди, залишені на ньому каблуками матері. Ще він бачить розсипане конфетті. Яскраві, блискучі лелітки на сірому. Відтак він обходить їх, намагаючись не наступити, щоб вони не потьмяніли. Наткнувшись на матір, він зупиняється.
— Здається, це тут.
Жінка ставить валізу на землю. Дім здіймається перед ними як приземкуватий сірим пролом, як зіпсований зуб у білосніжних рядах сусідніх будинків. Жінка піднімає окуляри від сонця, розглядаючи табличку над дверима.
— Це воно і є. Бачиш, як швидко ми дійшли? Хіба мало сенс через таку дрібницю брати таксі?
Хлопчик байдуже киває. Будівля здається йому занадто понурою.
— Дивися, мам... — починає він, коли лунає далекий ляскіт, і їх із матір’ю обсипає різнобарвним конфетті. Хлопчик відступає на крок, здивовано розглядаючи чергову порцію веселкових бляшок, якими засіяно асфальт. Частина конфетті застрягла у нього у волоссі та на вбранні. Він відбігає на кілька кроків назад, щоб бачити вікна Дому, і до нього виразно долинає, як хтось десь у його надрах, невидимий знизу, кілька разів хрипко викрикує: «Ура!»