Скосивши вбік очі, Стрибунець розглядав амулет.
— А що тут? — запитав він пошепки.
— Твоя сила.
Сивий заховав мішечок йому під майку.
— Так краще, — пояснив він. — Не впадає в око. Це сила й удача, — повторив він. — Майже стільки ж, скільки я дав свого часу Черепові. Будь тепер обережний. Постарайся, щоб амулета ніхто не бачив.
Стрибунець закліпав, запаморочений словами Сивого:
— Ой! — опустивши голову, він з благоговійним страхом подивився на те, що виглядало як безневинний горбочок під майкою. — Це занадто багато, — прошепотів він.
Сивий засміявся.
— Забагато не буває. Крім того, сила проявиться не відразу. Не думай, будь ласка, що вийдеш звідси другим Черепом. На все свій час.
— Дякую, — сказав Стрибунець.
Треба було сказати ще що-небудь, але він не знав, що казати. Він погано розумівся на таких речах. Губи самі розтягувалися в усмішку. Дурнувату й щасливу. Він потупив погляд, посміхаючись від вуха до вуха, і тихо повторював:
— Дякую, дякую…
Подумки, пальцями Сліпого, він уже розпорював амулет. Що там? Невже ще один маленький мавп’ячий череп? Або щось іще дивовижніше?
Сивий ніби прочитав його думки.
— Амулет не можна відкривати. Він тоді втратить усю свою силу. Ти можеш це зробити не раніше, ніж через два роки. Але не раніше. Не кажи потім, що я тебе не попереджував.
Стрибунець перестав усміхатися:
— Я нізащо цього не зроблю.
— Тоді біжи, — Сивий кинув недопалок до склянки з лимонадом і подивився на годинник. — Я й так витратив на тебе море часу.
Стрибунець вибіг, із задоволенням продемонструвавши Сивому своє вміння відкривати двері ногою.
Сліпий сидів коло стіни навпочіпки, але щойно Стрибунець вийшов, відразу підвівся.
— Ну?
— Він у мене, — пошепки відрапортував Стрибунець, випинаючи груди. — Можеш помацати. Під майкою.
Пальці Сліпого пірнули під майку та намацали мішечок. Стрибунець щулився від лоскоту й хихотів.
— Стій рівно! — прикрикнув на нього Сліпий і продовжив вивчати амулет.
— Там щось тверде із каменю, — сказав він, відпускаючи мішечок. — І ще щось засохле, подібне до трави. Замша занадто щільна. Не вдається нічого розібрати.
Стрибунець пританцьовував на місці від нетерплячки. Йому страшенно хотілося розповісти про те, що ховається в нього під майкою, але він не наважувався. Не варто вихвалятися такими невстановлюваними речами. Але Велика Сила на шнурку не давала заспокоїтися. Треба було кудись бігти та щось робити, щоби прогнати цей свербіж у ногах, цю стрибучість і бажання спурхнути й полетіти.
— Давай піднімемося на той далекий гараж? — запропонував він. — На дах, попід місяць, на оте наше місце! Адже сьогодні велика ніч! Сьогодні не можна спати!
Сліпий стенув плечима. Ніч була звичайнісінька, і йому більше хотілося спати, ніж видиратися на гараж, але він розумів, що Стрибунець занадто збуджений, і зараз йому не заснеться. Те, що сказав Сивий, треба було перетравити до зустрічі зі зграєю. Сивий — молодець. Сліпий відчув глибокий захват, підслуховуючи їхню розмову під дверима. Ніхто зі старших так не зумів би.
— Добре, — сказав він. — Пішли на дах.
Стрибунець свиснув і стрибками помчав коридором.
Велика Сила стукотіла під майкою, як друге серце, підкидаючи його над землею. Паркет ловив його й відштовхував, так ніби був зроблений із резини. Стрибунець верещав і повискував від щастя, пританцьовуючи на ходу. Вздовж його шляху всюди розчахувалися двері спалень, і звідти долинало обурене шикання.
Сліпий наздогнав його вже аж у кінці коридора, і вони пішли поруч — два дуже різні хлопці в порваних зелених майках.
У шостій спальні проклинали їх, позіхали та боролися зі сном.
— Не м-можу більше, — скиглив Плаксій, стягуючи шкарпетки. — Проп-п-пущу т-таке видовище!
Одна зі шкарпеток полетіла через цілу кімнату й повисла на настільній лампі.
— Скільки можна? Уже ніч!
— Терпи, — процідив Спортсмен зі свого ліжка. — Стільки терпів, потерпи ще трохи…
Сіамець Рекс двома пальцями притримував повіки розкритими. Його брат солодко спав, обнімаючи подушку.
Спортсмен зміряв поглядом знеможену зграю:
— Слабаки, — прошепотів він. — Які ж ви всі слабаки…
Пампух позіхнув, закрив зошит з наклейками спортивних автомобілів і заховав його під матрац.
— Ви як хочете, а я буду спати, — заявив він, відвертаючись до стіни. — Усе одно ця штука на них упаде, навіть якщо я цього не побачу.
— Зрадник, — пробурчав Сіамець Рекс.