— Сам такий, — відповів Пампух, не обертаючись.
Спортсмен зітхнув і перерахував тих, котрі залишилися на чатах.
Чотири понурі фігури в зелених майках метляли ногами кожна на своєму ліжку. Грубий Слон у кутку смоктав палець.
Упіймавши на собі погляд Спортсмена, він вийняв палець з рота і знічено посміхнувся:
— Ще не можна піти зробити пісь-пісь? — запитав він.
— Чорт би вас усіх узяв! — не витримав Спортсмен. — Не можете навіть годину перетерпіти без туалету! Одному — попісяти, другому — ноги помити, третьому — рослину полити. Хіба ви зграя? Ви — збіговисько древніх сонь! Вам би тільки жерти, спати та пісяти вчасно!
Слон побуряковів, почав зітхати й плакати. Сіамець Макс тої ж миті прокинувся. Слон ридав. Макс подивився на брата. Рекс зіскочив з ліжка, подибуляв до Слона й обійняв його пухкі плечі:
— Ну-ну, малий… Не треба нюнити. Усе буде добре…
— Я хочу пісь-пісь, — проридав Слон. — А він не пускає.
— Зараз пустить, — пообіцяв Сіамець, грізно скосивши на Спортсмена жовте око, — зараз він так тебе пустить, як йому і не снилося!
Горбач, який тихо лежав на верхній полиці, раптом схопився.
— Набридло! — щосили закричав він, жбурляючи черевиком у таз, який стояв на дверях.
Із потоками води й жерстяним гуркотом таз завалився на підлогу. Від переляку Слон замовкнув. Плаксій істерично реготнув і підібгав босі ноги. Паркетом розтікалося озеро.
У дворі
Горбач грав на флейті, подвір’я наслухало. Він грав зовсім тихо, для себе. Вітер колами носив листя, листочки зупинялися, потрапляючи в калюжі; там закінчувався їхній танок — і закінчувалося все. Розмокнуть і перетворяться на грязюку. Як і люди…
Тихіше, ще тихіше… Тонкі пальці перебігають по дірочках, і вітер жбурляє листя в лице, а монетки в задній кишені врізаються в тіло, і мерзнуть голі щиколотки, вкриваючись гусячою шкіркою. Добре, коли є шматок дерева, що співає. Який заспокоює, заколисує, але тільки коли ти сам цього забажаєш.
Листок застрягнув біля його ноги. А потім іще один. Якщо багато годин сидіти нерухомо, природа включить тебе у свій кругообіг, як ніби ти став деревом. Листки будуть прилипати до твого коріння, птахи — сідати на гілки і какати тобі за комір, дощ вимиє в тобі рівчачки, вітер закидає тебе піском. Він уявив себе дереволюдиною — і засміявся. Половинкою лиця. Червоний светр із латками на ліктях пропускав холод крізь полиснілу вовну. І коловся. Під ним не було майки — це покарання Горбач придумав для себе сам. За всі свої лихі вчинки, справжні та вигадані, він карав себе сам. І дуже рідко скасовував покарання. Він був суворим до своєї шкіри, до своїх рук і ніг, до своїх страхів і фантазій. Колючий светр спокутував ганьбу страху перед ніччю. Страху, який змушував його загортатися в ковдру з головою, не залишаючи ані найменшої шпарки для когось, хто приходить у пітьмі. Страху, який не давав йому пити перед сном, щоби потім не мучитися, змагаючись із бажанням піти в туалет. Страху, про який не знав ніхто, тому що його носій спав на верхньому ярусі ліжка, і знизу його не було видно.
Й однаково він його соромився. Боровся з ним щоночі, програвав — і сам же карав себе за програш. Так він чинив завжди, скільки себе пам’ятав. Це була гра, в яку він грав сам із собою, завойовуючи кожну сходинку дорослішання довгими тортурами, котрим піддавав своє тіло. Простоюючи на колінах у холодних клозетах, відраховуючи собі щиглі, присідаючи по сто разів, відмовляючись від десерту. І всі його перемоги пахли поразкою. Перемагаючи, він перемагав лише частину себе, залишаючись усередині дотеперішнім.
Він боровся з сором’язливістю — грубими жартами, з нелюбов’ю до бійок — тим, що першим у них устрягав, зі страхом перед смертю — думками про неї. Але все це — притлумлене, загнане всередину — жило в ньому й дихало його повітрям. Він був ніяковий і грубий, тихий і шумний, він приховував свої добрі риси й демонстрував огріхи та ґанджі, він ховався під ковдру та молився перед сном: «Боже, не дай мені вмерти!» — і ризикував, накидаючись на очевидно сильного.
У нього були вірші, зашифровані на шпалерах коло подушки, він зішкрябував їх, коли вони набридали. У нього була флейта — подарунок від доброї людини; він ховав її в щілину між матрацом і стіною. У нього була ворона, він крав для неї їжу на кухні. У нього були клубочки вовни, він виплітав із них красиві светри.
Він народився шестипалим і горбатим, потворним, наче мавпяче дитинча. У свої десять років він був ротатим і похмурим, з вічно розквашеними губами, з величезними лапами, які нівечили все довкола. У сімнадцять став тоншим, тихішим і спокійнішим. Лице його було обличчям дорослого, брови зросталися над переніссям, густа грива кольору воронячого пера роздавалася вшир, наче колючий кущ. Він був байдужий до їжі та недбало вдягнений, він носив під нігтями чорну жалобу й подовгу не міняв шкарпеток. Він соромився свого горба та вугрів на носі, соромився, що ще не голиться, й курив люльку, щоб виглядати старшим. Крадькома він читав жалісливі романи й придумував вірші, в яких герой помирав довгою та лютою смертю. Діккенса він ховав під подушкою.