Він любив Дім, ніколи не знав ані іншого дому, ані батьків, він виріс одним із багатьох і вмів замикатися в собі, коли хотів побути на самоті. На флейті він найкраще грав тоді, коли його ніхто не чув. Усе вдавалося відразу — яка-завгодно мелодія — неначе звуки вдував у флейту вітер. У найкращих місцях він жалкував, що його ніхто не чує, але знав, що якби поряд був слухач, так добре не вийшло б. У Домі горбатих називали Ангелами, маючи на увазі згорнуті крила, й це було одне з небагатьох лагідних прізвиськ, які Дім давав своїм дітям.
Горбач грав, притупуючи клишавими ступнями по мокрому листі. Він усотував у себе спокій і доброту, він замикав себе в коло чистоти, крізь яке не пролізуть бліді руки тих, котрі обплутують душу. По той бік сітки прошмигували люди, це його не тривожило. Зовнішність була відсутня в його свідомості. Тільки він сам, вітер, пісні й ті, кого він любив. Усе це було в Домі, а зовні — нікого й нічого, тільки порожнє, вороже місто, що жило своїм життям.
Подвір’я заносило листям… Дві тополі, дуб і чотири незрозумілі кущі. Кущі росли попід вікнами, притискаючись до стін, тополі означували два зовнішні кути сітки, випинаючись корінням за межі Дому. Дуб, що ріс біля прибудови, пожирав її могутніми лапами й затіняв свою частину двору майже цілком. Він виріс тут задовго до того, як з’явився Дім, і пам’ятав ті часи, коли довкола буяли сади, а на деревах гніздилися лелеки. Як далеко простягалося його коріння? Порожній волейбольний майданчик з ящиками — це глядацькі місця — по краях. Порожня собача будка з дірявим дахом та іржавими мисками з дощовою водою. Лавка під дубом, обклеєна пивними етикетками. Сміттєві баки. Із кухонних вікон жбухала біла пара. Із вікон другого поверху долинала музика всіх кольорів.
Облізлі кішки оббігали подвір’я по периметру. Ворони походжали голими газонами, розшпурюючи пожухле листя. Носатий хлопчисько в червоному светрі сидів на перевернутому ящику та грав на флейті, замикаючи себе в коло самотності й пустки. Дім дихав на нього вікнами.
Куряка
У спальні було весело. Ми з Горбачем сиділи на ліжку. Лорд, Табакі й Сліпий — на підлозі, передаючи один одному якісь банки та пляшки, принюхуючись, дегустуючи та переливаючи загадкові суміші з одних посудин до інших. Поряд із ними стояв складаний манежик. Грубий у рожевій піжамі спостерігав за їхніми діями зсередини, крізь сітку.
Я дивився з ліжка крізь жердини спинки.
Горбач вистругував щось складаним ножем із чорного, вузлуватого кореня. На ньому була дворова куртка зі слідами Нанеттиного посліду, між волосся застрягла стружка.
— А я кажу, що хвоя перестояла, — гудів Табакі, занурюючись у банку з чимось каламутно-коричневим. — Запах зовсім не той.
— Візьми іншу.
Лорд відібрав у нього банку, понюхав і відставив:
— Ця минулорічна. І годі трясти, осад збовтаєш.
Сліпий облизав долоню, підставлену під пляшку, і скривився:
— Звідки тут жир? Це що, заправка для салатів?
— Ай! — верескнув Табакі. — Де ти її взяв? Там скорпіон, втоплений у соняшниковій олії! Засіб від укусів! Я його зовсім окремо був заховав!
Лорд підніс пляшку до лиця і придивився:
— Здається, так і є. Онде він плаває. Придурку, навіщо було брати з матовим склом? Його ж зовсім не видно.
— Що мав під рукою, те і взяв, — образився Табакі. — Не дуже-то понавибираєш, коли в тебе в руці скорпіон. І взагалі, я наклеїв на неї попереджувальний напис. Здається, він відірвався.
— Яким боком Сліпому твій напис? Ось помре зараз, і залишимося без ватажка напередодні військового перевороту.
Лорд посміхнувся. Мрійливо та ніжно.
Відразу згадалася приповідка Табакі: «Лорд усміхається раз на рік, коли хто-небудь примудриться зламати собі ногу». «Або хлиснути з бутля зі здохлим скорпіоном», — доповнив я подумки це спостереження.