Виїжджав я з їдальні з закам’янілим обличчям. Я не сердився на Табакі. Навіть не був ображений. Я захоплювався його проникливістю.
Нікому не подобається, коли хтось сторонній розгадує їхні улюблені ігри. Реакція Табакі підказувала, що я на правильному шляху. Треба тільки краще маскуватися.
Чорний, проходячи повз, поплескав мене по плечу.
— Плюнь, — сказав він. — Тут усі психи, один гірший за іншого.
— Та ні, чому ж психи? — знову не втримався я. — Просто гравці.
Чорний подивився здивовано.
Я так і не зрозумів, що його здивувало: слова, яких він не зрозумів, чи моя проникливість.
Вони сиділи в брудних клітках і висисали сирі яйця через дірку в шкарлупі, вуха в них були жорсткими й гострими, а кігті — наче криві ятагани. А вмирали вони від нежитю та від сверблячки, всі інші хвороби їм були не страшні…
…вона посвітила на мене бузковим оком, і я зрозумів, що це Велика Волохата, та, котра живе під ліжками, де накопичується багато пилюки; вона ночами вивертає мостини, шукаючи, де пліснява. Я попросив її передбачити мені долю, але вона не стала цього робити. «Нема уділу страшнішого, ніж знати про те, що трапиться завтра», — сказала вона і подарувала мені на розраду своє ікло…
А в замку тому був мешкав рицар, який уславився своїми подвигами. Люди звали його Драконоборцем, тому що він убив останнього дракона, якого навіть і знайти було непросто. Злі язики, щоправда, стверджували, нібито дракон насправді був просто великою ящіркою, привезеною з Південних Земель…
Воно нагадує чорний циліндр. Його не видно при світлі сонця, і тим більше не видно в пітьмі. Його можна тільки випадково намацати. А ночами воно тихо гуде, цуплячи час…
Я лежав у пітьмі та слухав. Було гаряче. Голова йшла обертом від коктейлю, в якому невиразно вгадувалися горілка, лимонний сік і щось на кшталт шампуню з запахом хвої. Із похованого між ковдрами магнітофона долинала органна музика. Довкола тіснилися чужі ноги й руки, подушки та пляшки. Уперше за моєї пам’яті світло було повністю вимкнене. Історіям не було кінця. Вони обривалися, не встигнувши до пуття початися, їм на зміну приходили інші, далі вони відновлювалися, коли я вже встигав забути їхній зміст, із цих уривків, що постійно чергувалися, складалися вигадливі візерунки, встежити за якими було непросто, хоч я дуже старався.
…це пора, коли криворогі виходять на вологі стежки, які ведуть до води, і ревуть. Дерева гнуться від їхнього ревіння. А потім настає пора, коли всіх нетямущих саджають у човни та відсилають місячними доріжками вгору по ріці. Вважається, що їх забирає до себе Місяць. Вода коло берегів стає солодкою, і залишається такою до світанку. Той, хто встигне її випити, стане зовсім дурненьким…
Я засміявся і пролив на майку трохи вина.
— Навіщо ж тоді її пити? — запитав я пошепки. — Якщо це так небезпечно?
— Немає людини щасливішої, ніж справжній дурень, — відповів невидимий оповідач. Судячи з голосу, Сфінкс. Хоч я вже сплутував голоси. Надто багато випив, напевно. Склянка весь час наповнювалася сама собою, а під правим боком, впираючись шийкою в ребра, витикалася порожня пляшка. Відсунути її мені було ліньки.
У чорному лісі василісків небагато. Вони майже виродилися, не в кожного погляд є смертоносним. Але якщо забрести якомога далі вглиб, туди, де кора дерев покрита сяйливим фіолетовим мохом, оскільки вони не бачать світла, — там уже можна зустріти справжнього. Тому туди ніхто не ходить, а з-між тих, хто пішов, мало хто повернувся, а з-між тих, котрі повернулися, ніхто не зустрічав василіска. То звідки тоді ми знаємо, що вони там є?..
Мене штурхнули.
— Егей, твоя черга. Давай, розкажи що-небудь…
Я потер лице. Липкими пальцями. Й облизав їх. Сонний дурман відносив мене місячною рікою. Просто в обійми криворогих.
— Не можу, — чесно зізнався я. — Не знаю нічого подібного на ці історії. Я вам усе зіпсую.
— Тоді давай склянку.
Я простягнув склянку в бік голосу:
— «Хвойного», будь ласка. Але якомога менше. У вухах шумить, — я наполягав на «Хвойному», тому що три інші пляшки Табакі при мені зі зловісною посмішечкою доливав із банки з чилійськими перчиками, і я не був певен, що виживу, коли спробую те, що в результаті вийшло.
— А тут і так майже не залишилося. Ти, дивися, не засни. У Ніч Казок не можна спати. Це неввічливо.
— І часто у вас бувають такі ночі?