Половина зграї вже перекочувала на підлогу. Горбач із Македонським відкрили вікна й покидали матраци на підлогу. Я спробував спуститися з ліжка без сторонньої допомоги, хоч мені це й на тверезу голову не завжди вдавалося. Чорний зловив мене, перевернув і відтягнув на матрац. Я довго дякував йому, плутаючись у словах. Магнітофон увімкнули, світло вимкнули. Македонський накинув на нас із Лордом ковдру. Потім — іще одну: на тих, хто лежав поряд. Сліпий роздав останні пляшки з водою.
Я лежав, закутуючись у свій краєчок ковдри, і мені було добре. Я став частиною чогось великого, багатоногого й багаторукого, теплого й балакливого. Я став чи то хвостом, чи то рукою, а можливо, навіть кісткою. При кожному русі крутилася голова, і все одно давно вже мені не було так затишно. Якби вранці хтось сказав, що я проведу цю ніч ось так, розімлілий і щасливий, напиваючись і слухаючи казки, чи зміг би я в це повірити? Либонь, усе ж таки ні. Казки… При вимкненому світлі, з нестрашними драконами й василісками, з ідіотськими сніговими бабами…
Я мало не заплакав від напливу ніжності до своїх однозграйників, але вчасно похопився, що це будуть тривіальні, вульгарні, п’яні сльози.
— Я красивий, — сказав каліка та виродок і заплакав…
— А я каліка та виродок, — сказав інший каліка та виродок і засміявся…
Ніч тривала.
Дім
Дім належав старшим. Дім був їхнім домом, вихователі були присутні, щоб підтримувати в ньому лад, вчителі — щоб старшим не було нудно, директор — щоб не розбіглися вчителі. Старші могли палити у спальнях вогнища й вирощувати у ваннах гриби-галюциногени, ніхто їм нічого не міг заборонити.
Вони казали: «спиця коліс моїх», «застійний крен у кістках», «діяльно присутні частини тіла», «косить під літургію». Вони були кошлаті та строкаті. Вони виставляли гострі лікті й дивилися заморожуюче. Від їхньої лютої енергії дрижали шиби у віконних рамах, а коти ніжилися у ній, обростаючи іскристою аурою. Вони укладали поміж собою шлюби та всиновлювали одне одного. Не було надії проникнути в їхній світ. Вони його придумали самі. Свій світ, свою війну та свої ролі.
Через що почалась їхня війна, не пам’ятав ніхто. Але вони були людьми Мавра та людьми Черепа, ділилися на чорних і червоних, наче шахові фігурки. Перед їхніми бійками Дім завмирав і, затамувавши подих, очікував. Перед бійками вони зачиняли наймолодших у спальнях, тому для наймолодших їхні бійки були пекучою, лоскітливою таємницею за подвійним поворотом ключа. Чимось прекрасним, до чого ще належало дорости. Вони чекали розв’язки цих битв, відчайдушно дряпаючи замки й прислухаючись. Закінчувалося це завжди однаково. Старші забували відчинити двері, відтак молодші залишалися полоненими своїх спалень до ранку, до приходу вихователів. Як тільки їх випускали, вони бігли обнюхувати поле бою та відшукувати сліди, яких уже не було. Пізніше з підслуханих розмов вони довідувалися подробиці. Тоді Велика Гра старших переходила в їхні маленькі дворові ігри й мотлошилася аж доти, поки не набридала.
Повз двері п’ятнадцятої спальні Стрибунець крадеться навшпиньках, наче ворожий розвідник. Із кімнати долинають голоси. Раптом усі вони замовкають, як за командою, і в тиші чутний тільки тихий сап. Стрибунець зазирає в ледь прочинені двері.
Фіолетовий Мавр сидить спиною до дверей, зовсім близько. Як зачарований, Стрибунець розглядає його шию. Якби когось покрили мільярдом татуювань, так щоб вони змішались і наповзали одне на одного, вийшла б якраз отака дивна шия. Рожеві вуха на ній — наче приклеєні. Мавр сапає, вибулькуючи слова-колючки, і голова його здригається, а вуха рухаються окремо, самі собою, маленькі й рожеві, немов у щура. Стрибунець дивиться на Мавра, на спинку його візка, де є держачок для парасолі, й гачок, і ще багато всього незрозумілого, чого не буває на інших візках. Він прислухається до сапу, але нічого не може розібрати. Візочник у піжамі та в окулярах відповідає Маврові, шанобливо прикривши рот долонею. Він помічає Стрибунця — очі його стають круглими — і самими лише губами промовляє:
— Дзусь!
Кучерява голова Мавра починає повертатися. Стрибунець відлітає від дверей і біжить по коридору швидше за вітер. Він — єдиний із наймолодших ходячих, кому заборонений вхід до кімнат Мавра. Це п’ятнадцята, чотирнадцята й тринадцята. Інші можуть заходити туди, але не він. У кімнатах Мавра можна стати підношувачем того чи цього, запарювальником води, чистильником взуття або мийником посуду. Можна стати нарізачем ковбаси для бутербродів, які Фіолетовий поглинає у колосальній кількості, один за одним. Це платня за спілкування зі старшокласниками. Для тих, хто погано дає раду з дорученнями, Мавр тримає в візку ремінь. Цей ремінь сниться молодшим у найстрахітливіших снах. Ремінь Мавра, сам Мавр і його голос — скрипучий голос Багряного Чудовиська. Повертаючись із його кімнат, хлопці проклинають Фіолетового та показують один одному рубці від ременя на долонях.