— А коли це пройшло? Коли ти повернувся до спальні, до своїх?
— Ні. Так було і вночі, і вранці, і ще довго. А потім щезло. Я думав, повернеться, але не повернулося.
Безбарвні брови Сивого здригаються:
— І коли тобі треба було робити щось, чого ти не можеш сам, ти й тоді відчував себе цілим? Я тебе правильно зрозумів?
Стрибунець киває. Щоки його горять.
— Я був, як птах, — шепоче він. — Як птах, який може літати. Він ходить по землі, тому що йому і так добре, але якщо захоче… Як тільки захоче, — виправляє себе він. — Тоді він злетить.
Сивий нахиляється до нього понад своєю матою, тарілкою та попільничкою. Лице його вже не здається таким абсолютно білим.
— Ти відчував, що можеш зробити все, що захочеш, коли захочеш, як тільки захочеш?
— Так.
— Хлопче, ти унікум!
— Це не я, це амулет! — майже кричить Стрибунець.
— А так, і справді, — виправляє себе Сивий. — Я про нього забув. Либонь, він вдався сильнішим, ніж я думав. Я був би не проти зробити такий для себе. Шкода, що це неможливо.
— Чому? — Стрибунець сповнений співчуття.
— Такі речі вдаються один раз, — Сивий давить недопалок у попільниці. — Кажеш, він перестав працювати?
Стрибунець нетерпляче совається, облизуючи пересохлі губи.
— Я саме тому прийшов. Тобто спочатку я чекав. Думав, а раптом воно повернеться... Довго чекав, а потім вирішив прийти. Ти ж допоможеш мені, Сивий? Тільки ти можеш його відремонтувати.
Сивий похоплюється, що впіймався в пастку. Скорчивши незадоволену гримасу, він дивиться на годинник:
— Я був би радий допомогти, але боюся, немає часу. Скоро повернуться наші. При свідках про таке не говорять. Відкладемо до іншого разу. Може, до того часу сила сама повернеться.
— Сьогодні дві серії, — нагадує Стрибунець. Підозра, що Сивий хоче від нього відкараскатися, робить його голос безбарвним. — Фільм двосерійний, — повторює він тихо.
— Так? Я не знав.
Стрибунець встає.
— Ти не можеш мені допомогти, — він пересмикує плечима, не відриваючи погляду від підлоги. — Я подумав би, що все це брехня, якби не пам’ятав, як було на початку. І таз із водою впав, — додає він з відчаєм. — Вони витирали підлогу, коли ми повернулися. Хіба так буває, щоб усе разом? Щоб випадково? Адже не буває?
— Так. Випадково нічого не буває. Сядь.
Стрибунець поквапливо сідає, підібгавши ноги. Похмурий вигляд Сивого вселяє в нього надію. Старшокласники могутні та загадкові. Коли-небудь і він стане таким.
— Тебе ображають? Я пам’ятаю, Сліпий говорив мені про це.
— Тепер менше, ніж раніше, — з готовністю відповідає Стрибунець. — Їм набридло. Так… Ну, іноді чіпляються трохи.
— Добре, — Сивий задумався, опустивши сніжисті вії. — Розкажи ще раз, як ти відчув у собі Велику Силу. Повинен бути якийсь спосіб оживити її. Може, ми його знайдемо. Я повинен послухати тебе ще раз.
Стрибунець стріпується, щоб відкинути за спину рукави куртки, сідає, схрестивши ноги, і пробує пояснити все від самого початку ще раз. Сивий нагадує сплячого, але він не спить. Світло лампи, відвернутої до стіни, забарвлює її в золотисто-бежевий колір, рибки тицяються пухкогубими мордами в акваріумне скло.
— Добре, — каже Сивий, коли Стрибунець замовкає. — Я зрозумів. Іноді таке трапляється. Я думав, що даю тобі силу, а дав дещо інше. Ще краще. Ти це інше загубив. Таке також трапляється.
Губи Стрибунця починають дрижати. Сивий вдає, нібито нічого не бачить. Дим прозорими спіралями струмує над його пальцями.
— Це тому, — м’яко каже він, — що ти надто малий для амулета. Я попереджав, що не роблю їх для дітей. Але все ще можна виправити. Навіть якщо зараз не вийде, коли ти виростеш, вийде обов’язково. Бо він на дорослого.
Стрибунець навіть не намагається приховати розчарування.
— А зараз? Я не можу чекати так довго.
Вловивши роздратування Сивого, він спішить виправдатися:
— Не тому, що я не можу дотерпіти! Правда! Але вони все знають і розмовляють поміж собою, що я геть ні до чого. А якщо не розмовляють, то думають. Усі сильніші за мене, тому що в них є руки. Усі, — з жахом повторює він. — І якщо я буду такий, доки не виросту, то потім уже нічого не вдієш. Адже вони завжди пам’ятатимуть, що я був слабший. І як же я тоді стану Черепом?
Сивий відкашлюється, розганяючи долонею дим.
— Цікаве питання. А тобі не здається, що ти можеш стати кимось іншим? Два Черепи — трохи забагато для одного Дому.
— Ну, то нехай не Черепом, — поступливо погоджується Стрибунець. — Хай кимось іншим. Але цей інший нехай буде такий, як Череп.