Сивий відводить погляд, щоби не бачити порожніх рукавів куртки і сяючих очей.
— Так, — каже він. — Обов’язково. — Лице його робиться злим, лякаючи Стрибунця, але злість адресована не йому.
— Так, — каже Сивий, — скажи-но мені, хто найсильніша людина в Домі?
— Череп, — не роздумуючи, відповідає Стрибунець.
— А найрозумніша?
— Ну… Взагалі кажуть, що ти.
— Тоді слухай, що тобі каже найрозумніша людина в цьому Сірому Ящику. Є тільки один спосіб повернути амулету силу. Дуже важкий. Нічого важчого не буває. Тобі доведеться робити те, що я скажу. Не один день і не два, а багато-багато днів підряд. І якщо ти бодай раз не виконаєш чогось до кінця, навіть щонайдрібнішу дрібницю…
Стрибунець несамовито крутить головою.
— Якщо ти щось пропустиш, забудеш чи полінуєшся зробити, — Сивий витримує зловісну паузу, — амулет втратить свою силу назавжди. Можна буде його викинути на смітник.
Стрибунець завмирає, заціпенівши.
— Так що думай, — закінчує Сивий. — Час у тебе є.
— Так, — шепоче Стрибунець. — Я погоджуюся. Я все зроблю. Не пропущу та не забуду.
— Ти навіть не питаєш, що доведеться робити.
— Бо я не встиг, — пояснює Стрибунець. — А що доведеться робити?
— Багато чого, — загадково каже Сивий. — Це може бути навіть нудно й нецікаво. Наприклад, — пригасла сигарета прокреслює в повітрі зигзаг, — я можу звеліти тобі думати магічні слова. Кожного ранку, прокидаючись, і кожної ночі перед сном. Або повторювати їх дуже тихо. Вони можуть бути зовсім простими. Але їх треба думати дійсно серйозно. Вдумуючись. Або, наприклад, я тобі ось що скажу, — Сивий усміхається своїм думкам. — Я скажу — мовчи один день. І тобі доведеться мовчати.
— А уроки? — уточнює Стрибунець. — Я ж не можу мовчати на уроках?
— У вихідні немає уроків.
— А якщо вихователі…
— Ось бачиш, — Сивий розводить руками. — Ти вже сперечаєшся. Шукаєш, як обійти. Так не можна. Або ти погоджуєшся, або ні.
Стрибунець кліпає.
— Роби що хочеш. Можеш ховатися на горищі. Але того дня ти все повинен робити мовчки. І це ще легке завдання. Далі буде тяжче. Наприклад, декілька днів себе не шкодувати. Або не сердитися. Це дуже важко. Цього не вміє навіть Череп.
Зауваження про Черепа піднімає настрій зажуреного Стрибунця.
— І тільки такі завдання будуть ? Такі… — він підшукує слова, — для мізків?
— Дух важливіший, аніж тіло, — повідомляє Сивий. — Але якщо тебе цікавить фізичний бік, не переживай. Усе це також буде. Тобі доведеться помучитися.
— І битися доведеться? — цікавиться Стрибунець.
— Це не скоро. Це не головне. Для початку поцілуєш обидві свої п’ятки, — каже Сивий.
Стрибунець усміхається:
— Як це?
— Дуже просто, — Сивий розправляє ковдру, струшує з неї крихти і знову загортається в неї. — Я тобі скажу: такого-то дня встанеш тут, переді мною, і поцілуєш спочатку одну свою п’ятку, а потім другу. Стоячи, звісно. Сидячи — це всякий може. І ти або це зробиш, або завдання буде вважатися невиконаним.
— А коли ти це мені скажеш?
— Не сьогодні й не завтра. Спочатку будуть інші завдання.
Із того, як затуманився погляд у Стрибунця, Сивий розуміє, що спроби поцілувати п’ятку почнуться вже найближчим часом. Він ховає усмішку в склянку з лимонадом і довго п’є. А коли відставляє порожню склянку, він знову серйозний.
— Годі, — каже він. — Не варто мені розповідати тобі про все це завчасу. Вже пізно. Йди і подумай ще раз гарненько. Я би на твоєму місці відмовився.
Стрибунець неохоче встає.
— Я вже вирішив. Я не передумаю, Сивий. Я буду мовчати, і взагалі що завгодно. Дай мені завдання просто зараз.
Сивий дивиться на годинник.
— На сьогодні досить, — каже він. — Завдання буде завтра. Мені треба згадати магічні слова та багато всього іншого. А ти поки що думай. На добраніч.
— На добраніч.
Стрибунець, киваючи, задкує до дверей, а опинившись у коридорі, якийсь час стоїть розгублений, ніби не знає, куди йому йти. Після півмороку кімнати яскраве світло ріже очі. Постоявши в задумі, він повертається й поволі бреде коридором. Черевики мляво човгають по паркету. Він іде, несучи з собою сокровенну таїну та дивні видіння. Магічні слова, безжальні й безгнівні тижні, маленького Черепа й великого Черепа, Брюса Лі, який цілує власні п’ятки, Сліпого, який каже: «Чому ж ти мовчиш?» — та інші голоси: «Чомусь він став дуже дивним». І вся ця несподівана вагота наповнює його гордістю.
— Навіть Череп цього не вміє, — бурмоче він. — Це для нього занадто важко.