Горбач сидить навпочіпки біля собачої будки, гладить дворового собаку й чухає його за вухами. До нього підходить Стрибунець. Горбач встає, і вони разом ідуть до сітки. Туди, де кущі закривають таємний прохід у зовнішність.
Майка Горбача всенька в плямах і патьоках. На ньому сонячні окуляри когось зі старших — з надтріснутим склом. Вони сповзають з носа, відкриваючи два зрослі півмісяці брів. Як у круглих дзеркалах, у них відображається двір. Кашкет обклеєний значками й медальками. Він знімає окуляри та кашкет поволі, наче плавець, який готується зайти у воду. По той бік сітки, в зовнішньому світі, п’ять обдертих вуличних собак реагують на його жест однаково: скавчать, нетерпляче підмітаючи землю хвостами.
— Тихо! — наказує Горбач. — Сидіти!
Прохід у зовнішність влаштували старші. Восени кущі довкола сітки рідішають, і його стає видно здалеку. Тому його закидають сухим листям. Але собаки знають, де він, і коли Горбач підходить до відомого їм місця, їхнє хвилювання посилюється.
— Можна? — цікавиться Горбач і лізе до кишені Стрибунцевої куртки. Вони з розумінням усміхаються один одному.
Горбач виймає згорток — весь промащений жиром, ховає його під майку і, присівши, заповзає в кущі. Маскувальне листя обвалюється на нього шелестливим потоком. Дірка в сітці оголюється, собаки, штовхаючись і повискуючи, кидаються обнюхувати чорну кошлату голову, яка вигулькує з їхнього боку.
— Сидіти! — кричить Горбач, відбиваючись від них.
Як не дивно, вони слухняно сідають у коло, постукуючи хвостами. Отримавши кожна свою порцію, вони заглиблюються у процес поїдання, тож якийсь час чутно тільки чвакання та хрускіт. Триває це недовго. Коли все з’їдається, Горбач дає їм понюхати себе, свої руки й кишені, щоб собаки переконалися, що від них нічого не ховають. Повертається він тією ж дорогою, обліплений груддям грязюки. Листки обвалюються назад на кущ. Собаки гризуться, обнюхують один одному морди та бігають уздовж сітки.
— Зовсім дикі, — замислено каже Горбач, спостерігаючи за ними. — Нікому не потрібні. Самі по собі…
— Новачок! — сповіщають хлопці один одному на бігу.
Слово передається ланцюжком, стіни заковтують його та вібрують. Скрізь, де член зграї мирно колупався в носі, розглядаючи свої черевики, де він підкидав м’яч чи приманював кицьку, сподіваючись прив’язати до її хвоста пляшку, зваблива вібрація стін і свербіж у ногах примушують його, кинувши всі справи, бігти, обганяючи тих, котрі біжать попереду, підхоплюючи на льоту: «Новачок!» І загальмувавши коло дверей шостої спальні, нетерпляче розштовхувати ліктями тих, котрі добігли першими, щоби кинути погляд, щоби вдихнути домашній запах, що його приносять на собі новачки. Цей запах розпізнають тільки діти Дому. Невловимий запах материнського тепла, ранкового какао, шкільних сніданків, може, навіть собаки чи велосипеда. Запах свого дому. Що глибше в минулому в мешканця Мотлохівні цей запах, то краще він його вловлює. І вони поспішають, біжать, квапляться, щоб, добігши, завмерти, принюхуючись, а відтак побачити всього-на-всього миршавого хлопчика на милицях, який усміхається жалібно, так що аж видно брекети на зубах, хлопчика з нерівною стрижкою та дивним черевиком, у якому не може бути звичайної ноги. Стрибунець біжить разом з усіма й разом з усіма дивиться. Жадібно розчахнувши очі, відтираючи тих, які стоять попереду. Запахи його не цікавлять, він іще не навчився їх розпізнавати. Новачок для нього — не просто хлопчисько, який дивно виглядає та пахне зовнішністю. Для нього новенький — це кінець війни, кінець принижень, перепустка у зграю, спокійне життя. І все ж коли довкола, перешіптуючись, вимовляють: «Новачок!» — він здригається, ніби йдеться про нього.
Новачка оточують.
— Ну ти, новенький! — сміються вони.
Один із Сіамців задирає на ньому штанину, і зграя зі знанням справи роздивляється ногу. Новачок нажахано погойдується на милицях.
— Відріжуть з кінцями, — заявляє Сіамець.
— Певно що, — підтакують глядачі.
— Мамусина дитинка, — з насолодою додає Пилосос. — Буде однонога! — і він зі свистом принюхується до солодкого домашнього запаху.
Стрибунець мимоволі чекає знайомих реплік: «Улюбленчик Лося» і «Хвіст Сліпого». Такого не кажуть, хоч здається, наче от-от скажуть. Хлопцям і справді важко втриматися. Вони звикли викрикувати образи в певній послідовності, тож тепер трохи розгублені через збіднення свого зубодробильного запасу.
Стрибунець відступає в задні ряди. Йому не по собі. Почуття радощів затьмарює туга. Він відступає все далі й далі, поки не опиняється поза колом і поза кімнатою, звідки видно тільки спини, але навіть і так не може позбутися образу похиленого хлопчика на милицях, який зайняв його місце та перейняв страшне прізвисько — «новачок».