Стервожер відчинив двері одного з порожніх класів. Вони увійшли та, прикривши за собою двері, сіли на підлогу. Закурили та влаштувалися якомога зручніше. Потім лягли, опираючись на лікті. Запахло дурманною травою. Час летів. Сірий Дім зачаївся, німіючи стінами.
— Пам’ятаєш, Сліпий… Якось ти говорив про колесо. Про велике й старе колесо, на яке стільки всього поналипало, що вже навіть не зрозумієш, що це колесо, але воно крутиться. Поволі, одначе крутиться. Когось придушить, когось угору підкине. Ти пам’ятаєш? Ти ще сказав тоді, що його рух можна вгадати по скрипу задовго до того, як воно обернеться. Почути скрип і вгадати…
— Я пам’ятаю. Смішна була розмова.
— Може, таки смішна. Але ти чуєш скрип?
— Ні. Якщо воно навіть і обертається, то не в мій бік.
Стервожер кашлянув. Чи то засміявся:
— Так я і знав. Дивний він хлопчина. Чого йому бракувало?
— Уже в минулому часі?
— Так. Він же не зі старих. Уся річ у цьому. Ми, наприклад, дещо знаємо, хай і не знаємо, що саме. А він — ні.
— По-моєму, ти заплутався у словах.
— Я в усьому заплутався. Світ узагалі дивно влаштований. Ось ти кажеш, що це Слон почухрав зараз повз нас, як поламаний носоріг, — і що ж мені з цим робити? Адже я боюся таких речей. Безневинний Слон навіщось блукає ночами та сопе… Що робити? Мене це засмучує, розумієш? Треба піти його перевірити.
— Так, звичайно. Йди.
Скрипнули двері. Сліпий провів Стервожера поворотом голови, так ніби міг бачити, заплющив очі й запав у теплу дрімоту. І відразу повернувся Ліс. Навалився, задихав у вуха, закопав у мох і в сухе листя, заховав і заколисав тихими піснями свистунів. Сліпий був його улюбленцем. Ліс навіть усміхався йому. Сліпий це знав. Усмішки він відчував на відстані. Обпікаючі, липкі й гострозубі, м’які та пухнасті. Вони мучили його своєю ефемерністю, недосяжністю для пальців і вух. Усмішку не можна впіймати, затиснути в долонях, обстежити міліметр за міліметром, запам’ятати… Вони вислизають, їх можна тільки вгадувати. Одного разу, коли він був іще маленьким, Лось попросив його всміхнутися. Він тоді не зрозумів, чого від нього хочуть.
— Усмішка, малий, усмішка, — сказав Лось. — Найкраще, що є в людині. Ти не зовсім людина, поки не вмієш усміхатися.
— Покажи, — попросив Сліпий. Лось нагнувся, підставляючи лице його пальцям. Наткнувшись на вологі зуби, Сліпий відсмикнув руку. — Страшно, — сказав він. — Можна, я так не буду?
Лось тільки зітхнув.
Відтоді минуло багато часу, і Сліпий навчився усміхатися, але знав, що усмішка не прикрашає його, як інших. Він натикався на розтягнуті роти у випуклих ілюстраціях своїх дитячих книжок, знаходив їх на лицях іграшок, але все це не було тим, що можна вловити в голосі. Слухаючи усміхнені голоси, він нарешті зрозумів. Усмішка — це світло. Не в усіх, але в багатьох. І тепер він знав, що відчувала Аліса, коли посмішка Чеширського Кота витала над нею в повітрі, єхидна й зубата. Так посміхався також і Ліс. Угорі. Неозорою, глузливою посмішкою.
Сліпий підвівся й побрів, перечіпаючись об коріння. Нога провалилася в нору. Злякано замовкнув свистун. Він нагнувся, понишпорив у траві, знайшов його — ще зовсім крихітного, ніжно-оксамитового; свистун пахнув цуценям. Притулив його до лиця. Свистун тихо дихав, серце тіктакало об пальці. За десять кроків попереду пролунав тривожний свист. Малеча на руках відповіла писком. Сліпий засміявся і посадив свистуна на землю. Шерех трави. Попискуючи, свистун побіг до матері; невдовзі їхній дружний свист загубився вдалечині. Сліпий понюхав долоню, щоб запам’ятати запах дитинчати, бо дорослий свистун пахне інакше, й пішов далі.
Він не чув під собою ніг, вони стали чужими та гнулися на всі боки, наче резинові. Це дратувало. Дуже скоро він замучився виколупувати їх із ям, витягувати з калюж і грязюки, а тому сів. Ноги знову зігнулися не в той бік. Їх ніби аж навіть стало більше, ніж дві. Можливо, він перетворювався на щось, проте ще не перетворився до кінця. До нього долинув сміх собакоголових. Вони були далеко, бігли хихочучи, стикалися боками. Сліпий зірвався і зашкутильгав геть, перебираючи шістьма лапками. До них, тоненьких і членистих, прилипало листя, але йти було легко. Він забився в найближчу яму й затих, вичікуючи. Собакоголові промчали повз нього. Притих відразливий регіт. Сліпий обережно вистромив голову. Хтось ухнув згори й обсипав його потертю. Він обтрусився й перерахував ноги. Їх знову було дві. Задушливість ночі… Сліпий стягнув светр і кинув його. Потім зняв промочені кеди, зв’язав разом їхні шнурівки й жбурнув їх до ями.