Він ішов, легесенько торкаючись пальцями кострубатих стовбурів, нашорошивши вуха; тонкий і безшелесний, він зливався з деревами; він ішов, як частина Лісу, як його відросток, як перевертень, і Ліс ішов разом із ним, погойдуючи далекими вершечками крон, здригаючись, і зронював краплини роси на покороблений паркет.
Сліпий зупинився на узліссі. Величезний місяць обдав його сріблом. Він присів, відчуваючи, як його заливає світло, як стає сторч на загривку шерсть, наелектризована білими чарами. Прищулив вуха, змружив очі й завив.
Протяжний, тоскний звук поплив понад Лісом. Він був сумним, але в ньому було щастя Сліпого, близькість місяця та життя ночі. Це тривало недовго, а тоді Сліпий утік у хащу — обнюхувати порослі мохом стовбури, скакати по вологому листі та качатися по землі. Він робив це, не тямлячись від радості, розполохуючи дрібну живність, збираючи на шкуру сміття, залишаючи в калюжах вовчі сліди… Погнався за дурною мишею й загнав її до чужої нори. Запхав голову в дупло, і звідти на нього зашипіли. Розкопав чийсь підземний хід та зжер мешканця — грубого і смачного — виплюнув шкурку й побіг далі. Місяць зник за деревами, але він відчував його, ніби той стояв за дверима, ніби ховався в кущах — місяць був поряд, і дерева йому не заважали. Він перескочив через струмок, не замочивши лап, покружляв по прибережній крайці, знайшов калюжу та вихлебтав її з пуголовками.
Дивом вціліла жаба послала йому дзвінке жаб’яче прокляття й пострибала шукати іншого прихистку. Він витягнувся на мокрому піску, поклавши гостровуху голову на лапи, прислухаючись до лісових шелестів і до жебоніння в своєму животі, а потім зірвався й помчав стежкою все далі й далі, тому що не любив довго залишатися коло води.
Дуже скоро він знову почув собакоголових, але цим разом не став ховатися. Натомість він завив, посилаючи їм виклик, якого вони не прийняли й поспішили зникнути, тихо пересварюючись. Якийсь час він біг по їхніх слідах. Він би їх наздогнав, якби хотів, але це було не полювання, а гра, і йому більше подобалося переслідувати, ніж ловити. Несподівано він різко поміняв напрямок, ніби згадавши про щось важливе, і далі біг, не відволікаючись, нюшачи носом стежку, прудко перебираючи лапами. Повний колючок хвіст сигналізував світові про його зайнятість.
Ліс закінчився. Пропав так само зненацька, як і з’явився. Сліпий не засмутився й не став шукати його. Він зупинився. Точнісінько на межі світла, яке падало на паркет. Із дверного отвору було чути приглушені голоси. Учительський туалет був територією картярів, суботніми й недільними вечорами тут грали. У його зграї картярем був тільки Лорд.
Сліпий стояв нерухомо, в широко розкритих очах відображалися відблиски свічок. Він простояв так довго. Потім закурив і рушив далі. Не ховаючись, перетнув освітлений простір, проминув двері до туалету й місячну галявину Перехрестя, двері вчительської та їдальні. На сходах пахло недопалками, він наступив на один, ще теплий, і пішов повільніше.
Зійшов сходами вниз. Ще один довгий, порожній коридор, у самому його кінці — ще одні сходи та двері до підвалу. Голова закрутилася, ноги роз’їхалися на сходинках, він втримався, схопившись за стіну. Шматком дроту відкрив замок та увійшов.
У задушливому підвалі було дуже багато пилу. Сліпий сів на цементну підлогу обличчям до дверей, опустив підборіддя на коліна й завмер. Підпахви стікали в джинси. Недопалок прилипнув до губ. Дзвеніло в вухах. Три калатальця й один цвіркун. Він перекотився до стіни, встав коло неї на коліна й пробіг пальцями по шорсткуватій поверхні цеглин. За однією з них крилася порожнеча. Колись, щоби знайти її, доводилося відлічувати кроки від кутка. Тепер він знаходив потрібне місце відразу. Сліпий обережно вийняв цеглину зі стіни. В отворі, що з’явився, лежав газетний згорток. Він потер пальці, струшуючи з них цегляну пилюку, й заглибив обидві руки в тайник. Зашелестіла стара газета. Витягнувши згорток, він поклав його на підлогу й розклав.
Усередині лежали два ножі. Сліпий любив їх торкати. Іноді при цьому навіть плакав. Колись тут лежав іще маленький мавпячий череп на ланцюжку, але його він подарував Сфінксові, й залишилися тільки ножі.
Один йому подарували. Так давно, що він уже не пам’ятав, коли це було, пам’ятав тільки, що завжди його ховав. Спочатку — щоб не відібрали, а потім просто якомога далі від цікавих очей. Ніж був красивий. З тонким, як шило, лезом, заточеним з обох боків. Лезо ховалося в колодці й вискакувало з тихим клацанням. Коротке і смертоносне, як зміїне жало. Ніхто не говорив Сліпому, що ніж красивий, він і сам це знав. Він не замислювався над дивацтвами старшокласників свого дитинства, й те, що один із них подарував дитині таку іграшку, також не здавалося йому дивним.