— Лорде, — сказав я. — Іноді мені здається, що ти просто прикидаєшся.
Він підняв на мене неуважний погляд.
— Тобто?
— Ну, що ніякий ти не візочник насправді.
Він різко повів плечима та знову втупився в журнал. «Мало що кому здається». Він цього не сказав, але іноді зовсім не обов’язково говорити щось голосно, щоб тебе зрозуміли.
— Може, ти дійсно нащадок драконів? — промовив я. — Може, насправді ти літаєш, а ми не бачимо?
— Хочеш, поясню? — запитав раптом хтось.
Я озирнувся.
Це був Чорний. Він лежав на своєму ліжку, з зошитом під підборіддям, прикусивши олівець. Подібний на крупну вівчарку з тоненькою кісточкою в зубах.
За час проживання в четвертій я встиг призвичаїтися до того, що двоє тут завжди мовчать. Македонський і Чорний. Правда, мовчали вони по-різному. Македонський мовчав, як глухонімий, а Чорний — з підтекстом. «Мені краще рота не відкривати». Щось приблизно таке. І я так звикнув до цього їхнього мовчання, що коли Чорний заговорив, геть розгубився. Навіть бутерброд мені випав з руки. Упав він, природно, маслом донизу. І яйцем донизу.
— Що-що? — перепитав я.
— Кажу, можу пояснити, — повторив Чорний. — Якщо хочеш.
Я сказав, що хочу. І спробував згадати, про що запитував.
Чорний сів і зняв окуляри.
Ніхто, крім самого Чорного, не сідав на його ліжко. А також не лягав, не падав, не клав на нього ноги й не жбурив брудні шкарпетки. Ніхто взагалі нічого туди не клав. Це завжди акуратно застелене, чисте ліжко здавалося тут чимось абсолютно чужорідним. Як і сам Чорний. Так, ніби він у будь-яку мить міг відчалити на ньому, немов на плоту, кудись до далеких берегів. Туди, де водяться Чорні.
— Усе дуже просто. Бачиш це ліжко?
Чорний показав на полицю Горбача в себе над головою. Яка разом з нижнім ярусом до далеких берегів нізащо не попливла би.
Я сказав, що, звичайно, бачу.
— А як ти думаєш, що станеться, якщо підвісити тебе на її спинці? Так, щоб ти тримався тільки руками, як на турніку.
— Я впаду, — сказав я.
— А до того, як упадеш?
Важко було зрозуміти, якої він чекає відповіді. Я чесно уявив послідовність подій.
— Буду висіти. Потім упаду. Трохи повишу, а тоді вниз…
— А якщо тебе кожного дня так підвішувати?
Я нарешті почав розуміти.
— Хочеш сказати, що з кожним днем я буду висіти трошки довше?
— Молодець. Розумний хлопчик.
Чорний знову прикусив олівець і втупився в зошит.
— Ну але ж досить впасти один раз, і вже нікого буде підвішувати. Я ж не кицька.
— От і Лорд свого часу так думав.
Лорд відкинув журнал і подивився на Чорного. Дуже недобрим поглядом.
— Може, досить? — запитав він.
Я з жахом зрозумів, що описана Чорним ситуація, як пишуть у титрах найплюгавіших фільмів, ґрунтується на реальних подіях.
— Але ж це неможливо, — сказав я. — Це садизм!
— От і Лорд свого часу так вважав. Досі, як бачиш, не любить згадувати.
— Я запитую, може, ти заткнешся?
Лорд виглядав так, що на місці Чорного я б заткнувся якомога швидше. Але Чорний був Чорним.
— Охолонь, — сказав він Лордові. — Красу зіпсуєш.
І тут почалося таке, що я повірив мало не в половину історій, розказаних минулої ночі.
Лорда жбурнуло на край ліжка. Звідти, вочевидь, на підлогу, але вже у цьому я не був певен. Чорний встиг сісти. Встиг навіть зняти окуляри. Вставав він уже з Лордом, який повиснув йому на шиї. Далі він намагався його від себе відірвати, а Лорд намагався придушити свого супротивника, і виглядало це страхітливо.
Фігура з двох людей з лютим гарчанням незграбно покружляла в проході, понаштовхувалася на меблі, перевернула тумбочку й повалилася на ліжко, придавивши Шакала. Шакал заверещав.
Потім вони перекотилися на мій бік. Я зачаровано втиснувся в жердини спинки. Два спотворені лиця… важке дихання… слина… дуже близько. Аж надто близько. Табакі не переставав верещати. Зараз вони ще разок перекотяться, приречено думав я, і привіт Куряці. Переламають мені всі кості.
Вони не перекотилися. Чорному вдалося струсити з себе Лорда і схопитися на ноги. Його черевики потопталися перед моїм носом, потім він зіскочив на підлогу, і я нарешті перевів подих.
Кого вважати переможцем, залишилося незрозумілим. Лорд, який корчився біля спинки ліжка, виглядав препогано. Чорний, який витирав подолом майки кров з лиця і шиї, виглядав не краще. Судячи з останнього кидка — переміг він. Але судячи з того, як блискавично він ретирувався з ліжка, сам Чорний не був у цьому аж настільки переконаний.