— Боягузи кляті, — сказав Лері, вилазячи з-за тумбочки. — Допомоги від вас…
Горбач із Македонським закліпали. Горбач знову пробубонів щось про те, що боявся зашкодити.
Я почав потихеньку вдягатися.
— Куди? — вражено запитав Табакі.
— Поїду прогуляюся.
— Куди це ти прогуляєшся? У коридорах темно!
Я про це геть забув, але сказав, що візьму ліхтарик.
— Не можна. Там зараз активізувалися маніяки й індивіди з роздвоєнням особистості. Ліхтарик приверне до тебе їхню увагу.
Я озирнувся.
— А де Лорд?
— От якраз він зараз десь там, — кивнув Табакі. — Але він — серед своїх, а тобі в коридорах робити нічого.
Я не став уточнювати, що він має на увазі під «своїми».
— А Сфінкс?
— Сфінкс пасе Грубого. У туалеті. Щоб дитятко не переживало.
Горбач і Лері, порадившись, почали жбурляти під ліжко порожні пляшки. Спітнілий, нездоровий на вигляд Чорний запитав зі свого ліжка, чи дадуть йому спокійно вмерти.
— Знадвору прилазять, — цвірінчав Табакі. — Як тільки йде до зими — так і лізуть у Дім. А коти — ті пізніше приходять. Гуляють до останнього. Через те й кінці з кінцями не сходяться, різнобій.
Нещасний щур, не витримавши пляшкової атаки, вибіг на середину кімнати й завмер, ставши стовпчиком, перед відчиненими дверима. Він явно втратив усякий глузд, бо навіть не спробував вискочити.
Лері накинув на нього ганчірку для підлоги. Горбач з ревінням кинувся на горбочок, який утворився, хапнув його та викинув на коридор. Потім копняком закрив двері, розсипавши книжки, котрі їх підпирали.
— Клас! — верескнув Лері та кинувся його обнімати.
— Ну от, — сказав Табакі задоволено. — Бачиш, як усе швидко закінчилося?
Подумки я порадів, що не збиратиму з підлоги порожні пляшки. І що той щур досі живий.
— Як ви думаєте, він не постраждав через те, що я ним ось так метнув? — запитав Горбач.
— Та що вже там, він же в шматці летів, що йому станеться? — озвався Лері, якого самопочуття щура мало обходило.
Табакі запевнив Горбача, що щур був абсолютно щасливим і коли летів, і коли приземлився. Чорний знову поцікавився, чи йому дадуть упокоїтися з миром.
І тут увійшов Сліпий з ганчіркою з-під щура в руках.
— Геть зовсім побожеволіли? — запитав він.
— У тебе влучило? — завмираючи від захвату, уточнив Табакі.
— Влучило.
— І ти здивувався?
— Ми удвох здивувалися.
Сліпий відкинув ганчірку й гепнувся на ліжко. Він був босий і розколошканий, светр пов’язаний на шиї вузлом, на ногах — налипла тирса, пальці вимазані сажею, а ще від нього дивно пахло. Вогкістю та, здається, травою. А довкола губ чорніла смужка болота. Я подумав, що він прийшов із дуже незвичайного місця. Подібного на те, де добуваються шкаралупки від яєць василісків. Ще я спробував вгадати, до котрої з категорій Шакала його можна зарахувати — до маніяків чи до індивідів з роздвоєнням особистості? Щодо цього питання я так і не визначився.
Потім повернувся Сфінкс із Грубим, який повиснув у Сфінкса на спині. Сів біля Сліпого й подивився на нього. Сказав:
— Витри пащу. Ти що, землю їв?
— Не землю, — безтурботно озвався Сліпий, витираючись рукавом.
Я вирішив, що він, певно, все ж маніяк.
Грубий, з’їхавши зі Сфінкса, підкотився до мене й почав смикати за ґудзики піжами, намагаючись їх відірвати. Македонський запарював чай.
— Світає, — промовив Горбач. — Може, поспимо трохи?
Поспати не вдалося. Через півгодини після Сліпого повернувся Лорд. Світанковий ельф, обмотаний еластичним бинтом. У чужому береті, з якимось брязкальцем на шиї та ще п’яніший, ніж кілька годин тому. Випакував із кишень зім’яті купюри й полаявся зі мною, бо моя нога якимось чином опинилася під його подушкою. Він наговорив багато образливого про мої ноги, демонстративно поміняв наволочку та знов ушився.
Коли він поїхав, я нарешті збагнув, що за нова прикраса теліпалася в нього на шиї. Це був зуб Чорного на срібному ланцюжку.
А наступну ніч я провів в ізоляторі. У маленькій кімнаті, всуціль оббитій губкою. Вгорі губку обтягував веселенький жовтий квітчастий ситець. Ще тут був наполовину втоплений у стінній ніші унітаз, замаскований під сміттєве відро з відкидною кришкою. Теж оббитий губкою та веселеньким ситцем. І матовий плафон на стелі. Більше не було нічого. Ідеальне приміщення для роздумів і сну. Мені б не завадило відсиджуватися тут раз на тиждень усі перші півроку перебування в Домі. Тільки тоді я не знав, що це так приємно. Мешканці Дому давно прибрали до рук цей курорт, і потрапити сюди можна було тільки двома способами. Чи то як покарання за яку-небудь провину, чи то виканючивши таку можливість у Могильнику. Про другий варіант я не знав. Тим більше я не уявляв собі, що перебування в Клітці можна кому-небудь передарувати, як це зробив Табакі.