— А я ось ані разу ТАМ не був. У мене це, знаєш… клаустрофобія. Мені навіть у ліфт не можна…
Я так здивувався, що не знайшовся, що відповісти. Лері вперше зі мною заговорив. Точніше, не вперше, але вперше по-людському. Як зі своїм.
— Ага, — тільки і сказав я. — Зрозуміло.
— І взагалі я ЙОГО боюся, — шепнув він, присуваючись ближче. — Усяке розповідають. Ти — молодець. Не побоявся.
— Е! — обурився Табакі. — Що за занепадницькі розмови перед відправленням? Людину, можна сказати, на відпочинок споряджаємо! Відійди від нього, Лері, не стій з похоронною міною!
Лері слухняно відійшов. Табакі почав пояснювати, що ізоляторів два. Синій і жовтий. Що синій — не для людей зі слабкими нервами, зате він загартовує дух, а в жовтому і взагалі душа радіє.
— У синьому починається депресія, а в жовтому смердить сечею, тому що там злив заїдає, — перебив його Сфінкс. — Це задоволення тільки для того, хто мріє побути наодинці. Ти мріяв про таке, Куряко?
— Уже мрію, — пропихкав я, знемагаючи під ваготою чудо-куртки. Я не міг у ній навіть руки зігнути. Заважали тайники в ліктях. — А скоро… Скоро за мною прийдуть?
Прийшли доволі скоро.
Наостанок, коли мене вже вивозили, немов нерухому ляльку, здивував Македонський. Підбіг і подав мені ліхтарик:
— Кажуть, там вимикають світло ночами. Візьми, а раптом захочеш що-небудь знайти в темряві.
Це було більше, ніж я чув від нього за всі шість днів у групі.
Руки не згиналися, але пальці працювали, і я схопив ліхтарик. При цьому я встиг побачити очі Македонського. Вони були кольору чаю. У цяточку.
Іще я встиг сказати «бувайте!» всім іншим. Шакалові, який мені розчулено махав. Лері, який тупцяв коло дверей. Лордові, який кивнув мені з ліжка. Сфінксові, який сидів на його спинці. Горбачеві. Усім…
Ящики, як їх називали, чергували на першому по двоє на зміну. Перетягували всякі важкі речі, коли було що тягати, перевозили візочників, коли вважалося, що візочник може бути проти переміщення, підмітали двір, лагодили те і це, а іноді, до краю похмурі, навіщось перебігали коридорами з порожніми ношами. Ще вони стерегли вхідні двері замість сторожа, який стеріг двері на третій поверх. Але в основному вони спивалися. Ящики були улюбленими персонажами місцевих анекдотів, які переказували навіть Фазани.
Той, кому довелося супроводжувати мене, не годився вже навіть для анекдотів. Старий пияк із дрижачими руками і човгаючою ходою. Його дихання жахливо мене турбувало. Весь час здавалося, що він ось-ось умре, не доправивши мене куди треба, і я залишуся на третьому в непідйомній куртці до з’ясування обставин його смерті. На щастя, він таки дотягнув.
Ми перетнули весь коридор третього, і в вузькій кімнатчині поміж двома однаковими дверима він наказав мені вивернути кишені.
— Не можу, — чесно зізнався я. — Руки не згинаються. Ви вже як-небудь самі.
Ящик сприйняв це як провокацію.
— Я не вчора народився, хлопчику, — сказав він докірливо. — Літа мої вже не ті, щоб бавитись у ваші ігри. Давай, їдь…
Так я залишився необшуканим. Щойно він замкнув за мною двері, я вибрався з куртки. І розтягнувся на губчастій підлозі, насолоджуючись свободою. Просто лежав, дивлячись у стелю.
Приблизно через півгодини до мене дійшло. Я тут зовсім сам. І так буде ще довго. Табакі зробив мені гарний подарунок. Просто я не відразу зумів його оцінити.
Я вже було задрімав, але мені пригадалося, що Македонський казав про світло, і я змусив себе стрепенутися. Треба було підготуватися. Я не був певен, що дам раду з тайниками куртки в пітьмі, навіть з ліхтариком. Я сів і, підтягнувши куртку до себе, почав її патрати. Витягував усе підряд і розкладав на купки. Не встиг розподілити ще й половини витягнутого, як захотілося курити. Довелося витрусити все, що залишилося, і зайнятися підкладкою. Яка трималася не менше ніж на ста кнопках. Нарешті я дістався до сигарет. Скрутивши куртку валиком, підклав її під спину й закурив.
«Вірші скандинавських поетів», «Скляний ключ» Дешила Хеммета, «Книга Екклезіаста з коментарями», «Мобі Дік». Усі чотири книжки зачитані до дір, з усіх випадають сторінки. Зі «Скляного ключа», крім того, вислизнули нотатки Шакала й висхле кільце ковбаси. «Мобі Дік» був бібліотечний. Із картки з’ясувалося, що видали його Чорному два роки тому. З-за краю цератової обкладинки витикалися дві фотографії та купа записок. Я заховав записки назад і взявся розглядати фотографії.