Двійко абсолютно однакових блондинів у смугастих безрукавках когось до болю нагадували. Хлопчина з ідеально круглою головою на передньому плані також був на когось подібним. Я крутив фотографію так і сяк, приміряючи обличчя дітей на різних мешканців Дому, але п’ятьох так і не впізнав. Нарешті мені це набридло, і я почав розглядати фотографію просто так.
Компанія загалом була здичавілою. Бруднуватою. Оброслою. Певно, з глистами. Таких не примусиш виглядати пристойно. Принаймні ніхто нікому не ставив ріжок і не корчив гримас. Вони старалися виглядати якомога солідніше. Хоч, здається, розуміли, що їм це не надто вдається.
Амулети, захисні талісмани й усякий нашийний мотлох уже тоді були в моді. Усього я нарахував шістнадцять торбинок, плюс кігті, зуби й кості, зв’язками та по одному екземпляру, гайки, болти, цвяхи, кролячі лапки та найрізноманітніші хвости. У Лері з Конем домінував металолом. Слон був обвішаний дзвіночками, блондинисті близнюки — ключами. Коли я наткнувся на ці ключі, до мене раптом дійшло.
Я примружився й подивився ще раз…
Таж безумовно! Круглі, зимні очі, гачкуваті носи… Це маленькі Стервожери! Настільки подібні, що я навіть не намагався вгадати, котрий із них справжній.
Цікаво, куди подівся другий? Промайнула думка, що взагалі-то й одного Стервожера в Домі цілком вистачає, але тут же, згадавши вічну жалобу в третій, я відчув сором, що мені так подумалося.
Може, Птахи носили жалобу не по близнюкові Стервожера. Може, їм просто подобався чорний колір. Якщо чесно, я навіть не хотів знати, в чому там річ. Так чи інакше, ніякого брата Стервожера в Домі не було, і думати, що це добре, — мерзотне діло.
Я відклав фотографію й узяв першу, з Вовком. Порозглядав. Ліг і втупився в стелю.
У кожній кімнаті Дому проживали свої покійники. У кожній шафі догнивав свій незгадуваний скелет. Коли привидам бракувало кімнат, вони починали вештатися коридорами. Проти небажаних гостей на дверях малювали охоронні знаки, а на шиї вішали амулети. Своїх любили й задобрювали, з ними радилися, співали їм пісень і розповідали казки. Вони ж — відповідали. Написами на дзеркалах — милом і зубною пастою. Малюнками на стінах — фіолетовою фарбою. Шепотом у вуха — окремим обраним, коли ті приймають душ чи мають відвагу заночувати на дивані на Перехресті…
Мішанина з Фазанячих побрехеньок, забобонів, ідіотських прислів’їв і приказок крутилась у мене в голові, набуваючи дедалі дикіших обрисів. А коли я нарешті впорався з нею, то, на свій превеликий подив, зрозумів, що тепер трішечки краще знаю Дім. На крихточку. Принаймні я зрозумів чимало того, чого не розумів раніше. Пристрасть мешканців Дому до всяких небилиць народилася не на порожньому місці. Так вони перетворювали горе на забобони. Забобони, своєю чергою, перетворювалися на традиції, а до традицій швидко звикаєш. Особливо в дитинстві. Якби я потрапив сюди років зо сім тому, може, й для мене спілкування з привидами було б природним. Я сидів би на старій фотографії Чорного з саморобними луком чи рогаткою, що витикається з кишені, пишався б амулетом від полтергейсту, виміняним на серію марок, боявся б яких-небудь конкретних місць у визначений час доби та ходив би туди на спір. Може, як наслідок, я довів би себе до заїкання, але життя моє було б доволі цікавим, чого не скажеш про справжнє життя, прожите не тут. Мені навіть стало образливо, що це дике, не моє дитинство пройшло повз мене. У ньому не було ні річок, ані лісів, ні закинутих цвинтарів, але ж і в справжньому моєму дитинстві їх не було. Зате я знав би всі закони й правила Дому, вмів би розповідати ідіотські казки, грати на гітарі, розшифровувати настінні написи, ворожити на курячих кістках, пам’ятав би всі попередні прізвиська старожилів і, можливо, навіть любив би цю ветху будівлю, як ніколи не зможу її полюбити. Що довше я про все це думав, то мені ставало сумніше. Я вийняв останню з не захованих сигарет, закурив і став дивитися, як дим підпливає до плафона, розсіюючись у його світлі.
Дім
Могильник — це Дім у Домі. Місце, яке живе своїм життям. Він на багато років молодший — коли його будували, Дім уже встиг спорохніти. Про нього розповідають найстрашніші історії. Його ненавидять. Могильник має свої правила, й він змушує їм коритися. Він небезпечний і непередбачуваний, він розсварює друзів і мирить ворогів. Він ставить кожного на окрему стежку: пройшовши по ній, або віднайдеш себе, або втратиш. Для декотрих це остання путь, для інших — початок шляху. Час тут тече повільно.