Стрибунець дивився в вікно на снігові завали та чорні фігурки людей, що брели по блакитному. Ранок у лазареті починався з обходів, ще затемна. Гудки автомашин, які пробиралися по закрижанілих дорогах, тупіт ніг у коридорі, світло у вікнах будинків — усе вказувало на ранок. А якщо вірити небу, була ще ніч. Уроки скасували через снігопад, і населення Дому другий день поспіль святкувало неочікувані канікули. Вікна лазарета виходили на двір. Кожного ранку й кожного вечора Стрибунець вилазив на підвіконня та дивився, як хлопці грають у сніжки й споруджують білі фортеці з кучугур. Він упізнавав їх по куртках і по шапках. Голоси крізь подвійні шиби не пробивалися.
Минуло вже два тижні відтоді, як його відправили на протезування. Стрибунцеві здавалося, це займе декілька годин. Йому дадуть руки — не справжні, але бодай для чогось придатні — й відпустять. Тільки потрапивши до лазарета, він збагнув, наскільки мало знає про такі речі.
Лазарет йому сподобався. Розміреним життям, чистотою та спокоєм. Тут його не доймали хлопці з Мотлохівні, сестрички були привітні, сам Могильник, світлий і тихий, здавався найкращим місцем на світі. Лось приносив йому книжки та робив з ним уроки, як у перші дні в Домі. Стрибунець не розумів, чим це місце заслужило свою лиху славу. Чому його називали так страшно — Могильником? До того, як він сюди потрапив, це слово лякало і його.
Усе було добре. Потім він почав скучати. Особливо коли випав сніг. Йому бракувало Сліпого. І ще чогось. Заскучавши, Стрибунець закинув книжки й перебрався на підвіконня. Сестрички його зганяли, та він залізав назад. Він слухняно робив із протезами все, що належало, хоч і знав, що ці навики йому навряд чи знадобляться. Його попередили — з протезами треба поводитися дбайливо, і він зрозумів, що не стане їх носити. Їх зламають у першій же бійці. Навмисно чи випадково. Його перебування в Могильнику не мало сенсу. Тому він скучав і дивився в вікно.
— Як лісове звірятко на прив’язі, — сказала сестричка, заходячи до палати. — Скоро вже повернешся до своїх дружків, не переживай. І бавитися з ними буде зручніше, ніж до того.
Він чекав, що його знову зженуть з підвіконня, але сестра втомилася робити зауваження.
— Скучив? — запитала вона жалісливо.
— Ні, — відповів він, не обертаючись.
Було вже зовсім світло, і сестра вимкнула освітлення. До нього долинало постукування тарілок і скрипіння тумбочок, які пересували. Двір був порожній, порожніми були зовнішні вулиці й руїни снігових фортець. Сестричка пішла — стукнули двері — й усе затихло. Потім хтось увійшов, встав у нього за спиною та запитав:
— Як, цікаво, коти ходять по снігу, якщо сніг вищий за котів?
Голос був незнайомий, але Стрибунець не обернувся.
— Скачуть, — сказав він, дивлячись на подвір’я.
— Щоразу провалюючись з головою та вискакуючи назад? А може, вони прокопують тунелі? — засміявся невідомий. — Як кроти?
Стрибунець обернувся. Поруч стояв незнайомий хлопчисько й дивився повз нього у вікно. Губи його тремтіли від сміху, очі були серйозними. Найбільше Стрибунця здивував його одяг. Верх — від білої шпитальної піжами, низ — обтріпані сині джинси. І майже чорні від болота кеди на босу ногу. Шнурівки не зав’язані. Волосся на чолі вимазане чимось білим. Він не був подібним на хворого. І ні на кого зі знайомих Стрибунцеві хлопців. Хворим належало лежати в чистих ліжках, а ходячим і здоровим — не бігати по Могильнику й не заходити до чужих палат. Але найдивнішим було не це. Де в Могильнику (вилизаному до блиску) можна знайти стільки болота, щоб так замазати ноги?
— Снігові кроти, — замислено сказав хлопчисько. — Узимку риють тунелі, влітку перетворюються на котів. Навесні, допіру перетворившись, вилізають з-під землі й голосно верещать. Березневі кроти. У них страшенно гидкі голоси…
Стрибунець зіскочив з підвіконня.
— Ти хто? — запитав він.
— В’язень Могильника, — відповів гість. — Вирвав зі стіни кільце, до якого був прикутий, скинув іржаві ланцюги та поспішив сюди.
— Чому сюди?
— Бо я вампір, — зізнався гість. — Прийшов попити свіжої крові. Ти ж не відмовиш хворій людині, дитино?
— А якщо відмовлю?
Хлопчисько зітхнув:
— Тоді я помру на твоїх очах. У муках.
Стрибунцеві стало ще цікавіше.
— Добре. Пий. Тільки трохи. Не до смерті. Якщо ти так умієш.