— Шляхетна дитина, — сказав хлопчисько. — Сьогодні я ситий, і я відкидаю твій дар. Тіла покусаних сестер прослали мені дорогу від темниці й аж до твоїх дверей…
Стрибунець мерщій уявив, як це виглядає. Одна сестра, друга, третя… І всі вони лежать укушені, закотивши очі…
— Весело, — сказав він.
— До божевілля, — погодився гість. — Слухай, а ти мене не заховаєш? За мною женуться. З осиковими кілками.
— Заховаю, звичайно, — зрадів Стрибунець. — Тільки, — він роззирнувся в палаті, — тільки тут нема де. У тумбочці ти не помістишся. А під ліжком буде видно...
Гість посміхнувся:
— Не бійся, великодушний отроче. Старий кровопивця знає, що робить. Ти не проти, якщо твоє ліжко стане трішечки вищим?
Стрибунець закрутив головою. Хлопчисько підійшов до ліжка й повернув якусь ручку. Ліжко трохи піднялося. Гість зазирнув під нього і залишився задоволений.
— Там гумки, — пояснив він. — Зручна штука, якщо не занадто тугі, — він підійшов до Стрибунця й уважно його роздивився. — Ти мені подобаєшся, отроче, — сказав він серйозно. — А тепер попрощаємося.
— Ти йдеш, — сумно протяг Стрибунець.
Хлопчисько підморгнув. Очі в нього були карі — такі світлі, що здавалися жовтогарячими.
— Усього лише під ліжко.
Він помахав рукою та, вставши навкарачки, зник під матрацом. Покопирсався там, чортихаючись, і щез.
Стрибунець підбіг до ліжка й прислухався. Було дуже тихо. Тільки нагнувшись аж до підлоги, можна було вловити ледь чутне дихання гостя. Стрибунець, якого гризла цікавість, повернувся на підвіконня. Якщо сестрам забагнеться перевірити палату, вони мають побачити його в звичній позі. Він поклав підборіддя на коліно та втупився в шибку, хоч і не бачив тепер ані двору, ні хлопців, які повибігали бавитися. Він боявся, що якщо хтось увійде, його зрадять палаючі щоки та стукіт серця.
У належний час за ним прийшли й відвели його в ігрову кімнату, де чекали протези та завдання, які треба було виконувати з їхньою допомогою. Стрибунець не виконав ані одного. Коли він повернувся, його чекала сестричка з обідом, відтак перевірити, чи залишився «вампір» на старому місці, не вдалося. А після обіду прийшов Лось.
— Як поживає мій учень? — запитав він, заходячи. У руках у нього був стосик книжок. У білому халаті він здавався ще вищим.
— Базікає, наче папуга, — поскаржилася сестра Агата, витираючи Стрибунцеві рот. — Майже нічого не з’їв, — вона підняла тацю, демонструючи Лосю тарілку з розпанаханим пюре й розтерзаною котлетою.
Стрибунець справді говорив без упину. Він боявся пауз і тиші. Боявся, що сестра почує що-небудь і зазирне під ліжко. Він не знав напевно, чи гість усе ще там, але не хотів ризикувати.
— Дивно, — сказав Лось, зазираючи Стрибунцеві в лице. — Він же не балакливий. Хоч і погано їсть.
— Сьогодні він балакливий, — заперечила сестра, переставивши тацю на тумбочку та накривши її серветкою. — Спробуйте самі. У мене голова розболілася від цієї дитини, від його історій. Ніколи в житті не чула стільки нісенітниць.
— Спробую.
Лось сів на ліжко та склав книжки на стілець. Стрибунець у білосніжній піжамі метляв ногами, втупившись у стелю.
— Ангелик, — розчулилася сестра. — Я вже думала, він у нас заскучав. Але сьогодні він просто розцвів. Говорить і говорить, буквально не може зупинитися.
— З чого б це? — посміхнувся Лось.
Стрибунець скоса подивився на нього та стенув плечима.
Лось раптом посерйознішав:
— Новини про втікача є? — запитав він сестричку.
Сестра спохмурніла й перейшла на шепіт:
— Ніяких. Імовірно, він уже за межами Дому. Лікар просто божеволіє. Просив вас обов’язково зайти.
Стрибунець нашорошив вуха, з робленим зацікавленням розглядаючи корінці принесених Лосем книжок.
— Обов’язково зайду, — сказав Лось. — Це серйозна проблема.
— Так, — зітхнула сестра, підводячись. — Украй серйозна. Спробуйте погодувати його. Може, вас він не забалакає до смерті.
Вона вийшла, залишивши тацю з обідом.
Лось повернувся до Стрибунця:
— Скажи-но, малий, до тебе випадково не заходив хлопчик зі сивою гривкою, в синіх джинсах? Приблизно як ти на зріст?
— Ні, — сказав Стрибунець, чесно дивлячись Лосеві в очі. — Не заходив. А що?
— Нічого, — Лось неуважно посміхнувся до стелі. — Якщо раптом побачиш його, передай, що він усім завдає дуже багато клопоту. Мені зокрема.
Стрибунець кивнув.
— Обов’язково передам, якщо побачу. А що він зробив?
Лось навіщось підняв серветку, розглядаючи вміст таці з обідом.