— Багато всього. Вистачило б на десятьох. Ти будеш їсти?
— Ні, — сказав Стрибунець. — Може, пізніше. Зараз не хочу.
— Добре, — Лось встав. — Ходімо, вдягну тебе. Прогуляємося. Треба дихати свіжим повітрям час до часу.
Стрибунець знехотя сповз з ліжка. Лось вийняв з кишені клаптик паперу, розправив його й поклав на подушку.
— Лист для тебе, — сказав він. — Читай, і підемо.
Стрибунець подивився на зім’ятий листок, де красувалося одне-єдине слово: «Скучно». Знаючи Сліпого, можна було здогадатися, що це означає «мені нудно без тебе». Сліпий без нього скучає!
Стрибунець тихо зітхнув від задоволення, і листок спурхнув з ковдри, наче метелик.
— Дякую, — сказав він Лосеві. — Його там не ображають без мене?
— Не знаю, — Лось здавався втомленим. — Адже я майже нічого про вас не знаю.
Вони гуляли по лазаретному балкону, який був захищений від вітру спадистим дахом. Лось переказував новини Мотлохівні, Стрибунець слухав краєм вуха. З прогулянки Лось відвів його на другий сеанс тренування з протезами. Потім у лазаретному холі була вечірня програма по телевізору, яку дозволяли дивитися через день. Потім — вечеря з сестрою Марією (огряднішою та молодшою, ніж сестра Агата), і цього разу Стрибунець їв мовчки, переконаний, що гість давно пішов. Ні в якого вампіра не вистачило б терпіння стільки часу провисіти під ліжком.
— О дев’ятій зайду вимкнути світло, — попередила сестра. — І не сиди на підвіконні. Усе одно вже темно.
Як тільки за сестрою зачинилися двері, Стрибунець скотився на підлогу й зазирнув під ліжко. «Вампір» лежав на підлозі та дивився йому в очі.
— Ой, — сказав Стрибунець. — Ти не висиш? Вона ж запросто могла тебе побачити!
Гість виповз поволі, як черепаха, і сів, кривлячись від болю.
— А ти повиси на цих резинках години чотири, — буркнув він. — Звісно, я перепочивав, коли нікого не було. І навіть поїв. Але, по-моєму, Лось мене вирахував, — сказав він занепокоєно. — Він зайшов і перевірив піднос. А я з’їв майже всю котлету.
Стрибунець засміявся. Дуже смішно було уявляти вампіра, який таємно поїдає його котлету. І Лося, який цю котлету перевіряє, обнюхуючи тарілку. Але чому він не зазирнув під ліжко? Вочевидь, не знав, що там можна заховатися.
— Смійся, смійся, — сказав «вампір». — Веселися. Тобі, звичайно, важко уявити, як воно — висіти на резинках, відчуваючи подих осикового кілка біля самого серця. Через одну нещасну зморщену котлету. Чого ти так заходишся, хотів би я знати?
— Кілки не дихають, — заїкаючись від сміху, прошепотів Стрибунець.
«Вампір» скривився:
— Це мовний зворот, хлопче. Минулого вівторка мені стукнуло триста тридцять років — то маю я право заговорюватися, як ти гадаєш?
— Маєш, — визнав Стрибунець. — Мені подобається, як ти заговорюєшся.
— Подивимося, як тобі сподобається нинішня ніч. Я збираюся повернути свою істинно древню подобу й послухати твої благання про помилування, перш ніж мої зуби увіп’ються у твою плоть!
«Вампір» раптом втомлено зітхнув.
— Слухай, а можна, я трохи полежу на твоєму ліжку? Я весь задерев’янів. Нічого, що я брудний? — він скинув кеди й витягнувся на ліжку. Ноги його були бруднішими, ніж взуття. Стрибунець сів поряд. Вампір скривився.
— Щось спина болить, — сказав він сумно.
— Це тому, що ти старий, — припустив Стрибунець.
— Ти думаєш? — «вампір» лежав дуже блідий, і Стрибунець перелякався.
— Може, покликати сестру? — запитав він несміливо.
«Вампір» розплющив одне око:
— Поласувати?
— Ні. На допомогу, — розреготався Стрибунець.
«Вампір» усміхнувся:
— Не треба. Я налаштувався теревенити з тобою цілу ніч і приємно провести час, а не отримувати допомогу від сестри. Давай почнемо просто зараз. Розкажи, що там робиться в Домі? Я так скучаю за немогильним життям…
— Ні, — Стрибунець заліз на ліжко з ногами. — Спочатку ти розкажи. А потім я розкажу все, що захочеш. Я цілий день про тебе думав. Більше не можу терпіти.
— І що ти думав? Певно, який же він симпатичний — цей вампір?
— Я думав… — Стрибунець знітився. — Що ти такого накоїв, про що казав Лось? І чому втік і ховаєшся?
«Вампір» спохмурнів.
— Я просто так утік. Усе одно в тому жодного пуття. Уже чотири рази втікав. Думав, якщо всіх тут гарненько дійняти, може, вони мене відпустять. Навіть пожежу влаштувати пробував. Але на них ніщо не діє. Тобто я їх усе-таки довів, останнім часом мене зачиняли. Цього разу я втік тільки через це. Хай не думають, наче вони мудріші. Поки я тут, спокійного життя в них не буде.