— Як же ти втік? — благоговійно запитав Стрибунець. Гість на очах набував героїчного ореолу мученика.
— Друг допоміг, — неохоче відповів «вампір». — Вірна людина. Кличку не запитуй, однаково не скажу. Я думав, тут нікого немає, тому зайшов. Я цю палату знаю, тут рідко хто буває. Дивлюся — ти сидиш. Ти мені відразу сподобався. Я так і подумав, що ти не станеш нікого кликати. Хоча ти мав такий вигляд, ніби повірив у все, що я оце наплів.
— Я не повірив, — зізнався Стрибунець. — Але це було б дійсно круто — ховати під ліжком вампіра.
— От бачиш… Я ж і кажу, ти дивний, — гість ледь піднявся на лікті, розглядаючи Стрибунця. — Люблю дивних. Як тебе звуть?
— Стрибунець.
— А мене — Вовк. Кличка у тебе — якась вона не така. Я придумав би кращу. Давно тебе привезли?
— Улітку. Тут нікого не було. Тільки Лось. Він мене прийняв. Але після мене був уже інший новенький, — квапливо додав Стрибунець.
— Б’юсь об заклад, Спортсмен тебе страх як не терпить, — припустив Вовк.
Стрибунець нахмурився.
— Так, — сказав він коротко. — Не терпить.
— А всі решта ганяють, щоб йому догодити.
— Ганяли, — виправив Стрибунець. — А ти звідки про мене знаєш?
— Про тебе я нічого не знаю, я знаю про них. Які з ними уживаються, а які — ні. І ще я чув, про що ти говорив з Лосем, коли отримав листа від друга. Якого, можливо, без тебе ображають. До речі, хто він?
Вовк розчервонівся від цікавості. Видно було, що йому приємно розмовляти про життя за межами лазарета.
— Сліпий, — відповів Стрибунець.
Він знав, що Вовк здивується, і Вовк здивувався.
— Не може бути, — сказав він.
Стрибунець гордо мовчав.
— Знімаю капелюха, — сказав йому Вовк шанобливо. — Ніколи не думав, що Сліпий надається на роль друга.
Стрибунець образився:
— Надається не менше, ніж будь-хто інший!
— І що його можуть ображати, — вів далі Вовк, начебто не почувши.
Стрибунець відвернувся.
Вовк поплескав його по плечі:
— Не злися, добре? Я іноді буваю прикрий. Особливо коли спина болить. Розкажи від самого початку, як тебе привели. І далі. А потім я тобі про всіх купу всього розкажу.
Стрибунець розказав. Розповідь його перервалася сестрою, яка прийшла, щоби вмити Стрибунця та вкласти спати. Щойно вона пішла, Вовк вибрався з-під ліжка й заліз до Стрибунця під ковдру.
— Кажи далі, — попросив він.
Стрибунець розказував іще довго. Потім вони лежали мовчки. Стрибунець знав, що Вовк не спить.
— От якби вибратися звідси, — тоскно сказав Вовк у пітьмі. — Я тут уже півроку. Ти не уявляєш…
Стрибунцеві здалося, що він заплакав.
— Виберешся обов’язково. Не переживай. Не буває такого, щоби хтось хотів звідки-небудь вибратися — і не вибрався.
— Ти дуже хороший…
Вовк обняв його та притулився щокою. Щока була мокрою.
— Якщо я коли-небудь звідси вийду, буду битися за тебе на смерть, ось побачиш. А ти будеш мене пам’ятати, якщо я не вийду?
— Клянуся! — сказав Стрибунець. — Клянуся, що завжди буду тебе пам’ятати.
Уранці сестра Агата виявила Вовка, який спав у ліжку Стрибунця. Її крик розбудив обох. Протаранивши сестру в живіт, Вовк вискочив на коридор. Стрибунець вибіг за ним і, занімівши від жаху, спостерігав, як Вовк, маневруючи поміж сестрами, що верещали, перевертає на бігу возики зі сніданками та ліками. Шлях його був устелений битим склом, клаптями вати й перевернутими омлетами. Його впіймали у відгалуженні коридора, де, на Вовкове нещастя, виявилося відразу двоє мужчин, і під гнівні вигуки сестер віднесли до палати, куди незабаром пройшов насуплений Павук Ян.
Другий лікар і прибиральник, які зловили Вовка, змазували йодом укуси та, закотивши штанки, розглядали синці на ногах. Декотрі з сестер, обступивши їх, обговорювали те, що сталося, всі решта збирали осколки.
Очманілий Стрибунець, червоний і дикоокий зі сну, мовчки стояв коло дверей своєї палати.
— Я вважала тебе хорошим хлопчиком, — сказала сестра Агата, проходячи повз нього. — А ти, виявляється, брехун. Для тебе стараються, протези прилаштовують, а ти он як платиш людям за їхню турботу.
— Подавіться ви своїми протезами, — з ненавистю відповів Стрибунець. — І своїми турботами також! — не дивлячись на сестру, що заклякла на місці, він повернувся до себе.
У порожній палаті він довго дивився на незастелене ліжко й ковдру, яка впала на підлогу. Потім підчепив ногою стілець і жбурнув його об стіну. Гуркіт, дзенькіт розбитої склянки, котра впала з тумбочки, перевернутий стілець — усе це трохи його заспокоїло. Із коридора долинуло стривожене квоктання сестри Агати.