Руда відклала журнал:
— Ми все про всіх знаємо. Навіть про тих, кого тут нема. А вже про тих, хто є тут, знаємо найбільше. Ти молодець, що його заховав. Ці квіти я потягла в однієї старшої, тому що їх їй і даром не треба, в неї їх мало не сто букетів. А тобі буде веселіше, та й у палаті не так порожньо. Тільки ми забули їх у воду поставити. Тепер вони прив’януть, поки ти повернешся.
— Я думав, ви мене просто так покликали.
— Просто так нікого нікуди не кличуть, — широко посміхнулася Руда. І, помовчавши, додала: — Взагалі-то не тільки тому. Ще тому, що ти також трішки рудий, як і ми зі Смертю. А руді мають триматися одним косяком, ясно? Бо ми не такі, як усі, вічно нам весь вітер в очі, завжди нас не люблять. Ну, в основному не люблять, але бувають, звичайно, винятки. Це через те, що ми від неандертальців походимо, тобто ми їхні нащадки, а ті, котрі не руді, ті від кроманьйонців. Це в одному науковому журналі було написано, можу позичити, якщо хочеш, я його з бібліотеки потягла.
Стосовно «косяка» Стрибунець трохи засумнівався. Що це правильне слово. Але він згодний був походити від кого завгодно, якщо для Рудої це так важливо. Її думки та слова стрибали занадто швидко, теми мінялися частіше, ніж Стрибунець встигав на них реагувати, але він зауважив, що Руда чомусь аж занадто часто краде й анітрохи цього не соромиться. Потім він ненадовго відволікся, переставши її слухати, і тут же виявилося, що дарма, бо мова зайшла про Вовка.
— Це я його випустила. І ще випущу, якщо знадобиться, тому що терпіти не можу, коли людей зачиняють, а надто дітей; це просто садизм, інакше не скажеш…
— То це ти — вірна людина? — зрадів Стрибунець.
— Певно, що я. До речі, якби тебе також замкнули, можеш на мене розраховувати. Я багатьом допомагаю по-всякому. Записки передаю, навіть недозволених відвідувачів іноді ночами проводжу. Ну, й інші всякі дрібниці.
— Як це сестри тебе ще не вбили? — здивувався Стрибунець.
Руда махнула рукою:
— Вони мене не чіпають. Бояться.
Смерть хихикнув, дивлячись на дівчинку зі звичним захватом.
— Якщо її карають, я відразу дужче хворію. А мені хворіти не можна, я від цього померти можу. Мене не можна дратувати. Взагалі.
— Ага. Вони нічого не можуть мені зробити, — підтвердила Руда. — Смерть — їхній улюбленець, вони з ним носяться просто як не знаю з чим. А я — його найкращий друг. Тому мене не чіпають.
Тільки тепер Стрибунець зрозумів, звідки в палаті такий бедлам, чому Руда спокійно запрошує сюди гостей, чого ніхто не заходить перевірити, чим вони тут займаються. Зауваження й заборони сестер не мали тут влади. Виявляється, якщо ти «не жилець», то це дуже навіть вигідно, подумав Стрибунець.
Він просидів у гостях весь вечір. На вечерю вони їли апельсини. Переграли в усі ігри, які зберігалися в коробках під ліжком у Смерті, а перш ніж розійтися по палатах, затіяли бій на подушках і перевернули клітку з папугою. Пір’я покаліченої подушки, покружлявши в повітрі, опустилося на підлогу, що вже була всіяна фішками, картками, фантами та намальованими грошима.
Стрибунцеві було добре. Йому сподобались і Руда, і Смерть, хоч Руда понадміру любила командувати, а Смерть аж занадто її в усьому слухався. Повернувшись у свою порожню й темну палату, Стрибунець відразу ліг спати. Цей вечір став другим щасливим вечором у Могильнику. Одне було зле. Десь — замкнений — сидів зовсім самотній Вовк.
Уранці сестра була підкреслено холодна.
— Весь вечір бісився, як дикун. У чужій палаті, — вичитувала вона, заштовхуючи Стрибунцеві в рот ложку з кашею. — Ні режиму, ні вечері. Бачила я, що ви там витворили. Справжній свинарник. Фе!
Стрибунець жував і думав, що Руду ніхто не годує з рук і що Смерть, звичайно, також їсть сам, проте, можливо, з ними роблять щось інше, ще бридкіше. Сестра бурчала й супилася, а потім раптом застигла з ложкою в руці:
— Хто ж тебе водив у туалет? Чи ти не ходив? Так і терпів весь вечір?
— Я ходив, — здивувався Стрибунець. — Мені Руда допомогла.
Ложка впала на ковдру, а сестра Агата вознесла руки до стелі й видала дуже дивний звук. Стрибунець зацікавлено спостерігав за нею.
— Тобі! Великому хлопчикові! Дівчинка допомагала в такому ділі! Який сором! І ти так спокійно про це кажеш?
Лось увійшов дуже вчасно, щоби почути про жах і сором.
— Що трапилося? — запитав він.
Сестра зробилася ще злішою:
— Ні краплини сорому в цих дітей нема. Гірші від тварин!
Стрибунець похмуро дивився на кашу, яка розмазалася по ковдрі.
— Чому ви кричите? Так, ніби ви мені не допомагаєте.