Сестрі булькнуло в горлі.
— Я — жінка! — сказала вона. — І я — медсестра!
— Це ще гірше, — зауважив Стрибунець.
Сестра Агата встала.
— Ну, досить. Я йду до лікаря. Час уже закінчувати з цими неподобствами. Ви — вихователь! Вам має бути соромно за ваших вихованців!
Двері за нею грюкнули, але Стрибунець встиг почути початок монологу про те, що треба робити з такими вихователями, як Лось. Завершення він не почув. Лось серветкою зчистив кашу з ковдри й сумно подивився на Стрибунця.
— Малечо, по-моєму, сестра Агата в тобі розчарувалася. Ти занадто щирий.
Стрибунець зітхнув.
— Ми загасили світло, щоб я не соромився. І вона навіть не дивилася зовсім. Що тут такого поганого?
Лось потер чоло.
— Ось що, — сказав він, — давай домовимося: про світло ти згадувати не будеш. Добре?
— Добре, — слухняно погодився Стрибунець. — Не буду.
Він задумався.
— Я зіпсутий, так?
— Ні, — сердито сказав Лось. — Ти нормальний. Доїси?
Стрибунець скривився.
— Зрозуміло, — зітхнув Лось. — Я не наполягаю.
— Вовкові також таке дають? — почав Стрибунець здалеку.
— Усім дають одне й те ж. Якщо вони не на спеціальній дієті.
— Можна мені до нього піти?
— Це питання не до мене, а до головного лікаря.
— Йому зараз розповідають, який я зіпсутий, — сказав Стрибунець. — Що в мене немає сорому. Про це всім розповідають, і всі обурюються.
Лось міняв місцями прибори на таці.
— Скажи, Лосю, — Стрибунець спробував впіймати його погляд. — Вовк — він також «не жилець»?
Лице Лося пішло плямами, очі сердито спалахнули:
— Хто тобі сказав таку дурню?
— Тоді чому його не випускають?
— Він проходить курс лікування.
— Йому тут недобре, — сказав Стрибунець. — Він не може більше тут бути.
Лось дививсь у вікно. Він був жахливо змучений. Довкола рота запалися глибокі складки. Стрибунець уперше задумався над тим, скільки Лосеві років. І що він, напевно, набагато старший від його — Стрибунцевої — мами, і що сивого волосся в нього більше, ніж несивого, а коли він чимось засмучений, то лице здається ще старшим. Раніше такі думки Стрибунцеві до голови не приходили.
— Я розмовляв з головним лікарем. Вовка скоро випишуть. Вони не для свого задоволення його тут тримають. Ти вже дорослий, мав би розуміти такі речі.
— Я розумію, — сказав Стрибунець. — То мені до Вовка можна?
Лось подивився на нього якось дивно.
— Можна, — сказав він. — Але з однією умовою…
Стрибунець радісно скрикнув, та Лось підняв руку.
— Постривай. Я сказав: з однією умовою. Тебе переведуть до нього, й ви залишитеся разом, аж доки вас не випишуть, якщо ти зможеш змусити його робити все, що звелить лікар. Ніякої біганини, ніяких боїв на подушках і ніяких ігор, крім тих, які вам дозволять. Зможеш?
Стрибунець насупився.
— Не знаю, — сказав він ухильно.
— Тоді нема про що говорити.
Стрибунець думав. Чи зможе він змусити Вовка робити те, чого Вовк не захоче? Або навпаки — не робити чогось? Це було важко уявити. Вовк нікого не слухав, не слухатиме і його. Але вночі він плакав, як маленький, через те, що хотів вийти з лазарета. Вовк би й сам робив усе, що треба, якби вірив, що його відпустять. Просто він більше не вірив.
— Я погоджуюся, — сказав він, засовавшись під ковдрою. — Тільки якщо ти даси мені слово, Лосю. Якщо ти поклянешся, що його відпустять.
— Клянуся! — сказав Лось.
— Тоді ходімо! — Стрибунець зірвався на постелі й застрибав від нетерплячки. — Пішли швидше, поки він не помер від туги!
— Стривай, — Лось смикнув його за ногу, і Стрибунець хляпнувся на подушку. — Почекаємо лікаря та сестру.
— Скажи, Лосю, а Смерть коли-небудь випишуть? А Руда — там є така дівчинка — вона «жилець»? А старшокласника Білого ти знав?
Його проводжали втрьох. Лікар Ян ніс його речі. Сестра — згорток з білизною. Лось — книжки. Лікар і Лось перемовлялися на ходу, сестра Агата йшла мовчки, підібгавши губи, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не чекає від Стрибунця нічого хорошого, куди би його не переводили. Стрибунець змушував себе йти поволі.
— Ну ось, — сказав лікар, зупиняючись, і нагнувся до нього. Він був високий — іще вищий, ніж Лось. — Не передумав?
Стрибунець закрутив головою.
— Тоді пішли.
Перше, що він побачив, коли увійшов, — ґрати. Білі, вони заходили вглибину кімнати — й вікна були ніби в ґратчастих коробках. Ґрати, через які не можна було дотягнутися рукою до скла. По стінах стрибали різнокольорові Вінні-Пухи та Міккі-Мауси. Вовк лежав на підлозі, обличчям до стіни, натягнувши піжаму на голову. Він не обернувся на стук дверей і голоси, а Стрибунець не наважився його покликати. Сестра, розкладаючи білизну, хитала головою та щось бурчала собі під носа. Лікар і Лось відійшли до вікна. Речі Стрибунця поклали на тумбочку, книжки — на підлогу. Сестра вовтузилася значно довше, ніж було треба. Вовк не ворушився, лікар і Лось тихо перемовлялися про зовсім сторонні речі. Йдучи, лікар Ян ласкаво смикнув Стрибунця за вухо й сказав: