— Не бійся.
Неначе його залишали в клітці зі справжнім вовком. Нарешті вони пішли. Клацнув замок, і стало тихо.
Стрибунець подивився на Вовка. Йому стало не по собі. Я ж його зовсім не знаю. Насправді зовсім не знаю. Може, він мені зовсім і не зрадіє. Може, краще було залишитися у своїй палаті й щовечора ходити з Рудою в гості до Смерті?
Він подивився на стрибучих Міккі-Маусів, котрим якийсь дотепник домалював зуби, що видавалися сторч. Підійшов до Вовка, сів коло нього навпочіпки й тихо покликав:
— Агов, вампіре…
Сфінкс
Я дивлюся в очі своєму відображенню. Уважно, не кліпаючи, поки очі не починають сльозитися. Іноді вдається досягнути відчуття цілковитого відсторонення, іноді ні, це непогані ліки від нервів або ж пусте марнування часу — все залежить від того, яким ти наблизився до дзеркала та що забереш із собою, відійшовши від нього.
Дзеркала — насмішники. Любителі злих розіграшів, майже незбагненних для нас, чий час тече швидше. Набагато швидше, ніж треба для того, щоб гідно оцінити їхній гумор. Але я пам’ятаю. Я, котрий незліченну кількість разів дивився в очі затурканого хлопчиська, шепочучи: «Хочу бути, як Череп…», — зустрічаю тепер погляд людини, що набагато більше нагадує череп, аніж той, хто носив колись це прізвисько. І, неначе цього замало, я — єдиний власник цяцьки, завдяки якій його так прозвали. Я можу оцінити задзеркальний гумор, бо пам’ятаю те, що я пам’ятаю, але чи ж багато хто витрачав таке море часу на спілкування з дзеркалами?
Я знаю неймовірно красиву людину, котра сахається від дзеркал, наче від чуми.
Я знаю дівчину, яка носить на шиї цілу колекцію маленьких дзеркал. Вона частіше дивиться в них, ніж навколо, й бачить усе фрагментами, в перевернутому вигляді.
Я знаю незрячого, який іноді насторожено застигає перед власним відображенням.
Я пам’ятаю хом’яка, що кидався на своє відображення з люттю берсеркера.
Так що хай мені не кажуть, ніби в дзеркалах не криється магія. Вона там є, навіть коли ти втомився і вже ні на що не здатний.
Переставши відчужуватися, я зустрічаюся поглядом зі своїм відображенням.
— Боже ж мій, — кажу я. — Ну й чудовисько… Ти би принаймні вдягнувся, братчику.
Чудовисько — голе, обдерте, з божевільними від безсоння очима, дивиться докірливо. На правій брові в нього пластир, ліве вухо відстовбурчується, багряно пломеніючи, розбита губа вкрита кіркою підсохлої крові.
Присоромлений його мовчазним докором, я відвертаюся.
— Добре, вибач. Ти красень. Просто трохи не в формі.
Підпірнувши під банний рушник, що висить на гаку, я стягую його собі на спину й зубами розправляю на плечах. Задрапірувавшись у кошлату білу тогу, виходжу з ванної.
«Декотрі живуть ніби в порядку експерименту», — сказав незрячий з приводу останніх подій. Ось тільки незрозуміло, чому бажання поекспериментувати виникає у багатьох водночас? Майже без пауз. Лорд, потім Чорний — і нарешті я сам. Простежується певна закономірність. Може, це як епідемія грипу? Вірус агресії та невдоволення літає від людини до людини, стрімко поширюючись. Чорна смуга в житті зграї, з якої досить важко виринути.
Я завмираю, заплющивши очі, й пробую впіймати її — погань, що просочилася бозна-звідки. Щоб відчути, чим вона пахне, впіймати й повернути назад, туди, звідки вона прийшла. Але я нічого не відчуваю, крім утоми та двох безсонних ночей, які тиснуть на повіки. Хоча, мабуть, є ще запах чиїхось шкарпеток, похованих у купі черевиків і кедів. Кладовище взуття під вішалкою давно пора розібрати, поки там не завелися миші-токсикомани.
Відчиняю двері. У спальні порожньо й тихо.
Від цього вона здається меншою, хоча мало б бути навпаки. Але у нас усе не як у людей. Якщо Горбач, де б не перебував, оточений деревами, а Македонського супроводжує невидимий хор, який виводить «Лакримозу»; якщо Лорд завжди у своєму замку з порослими мохом стінами — й він лише зрідка опускає підйомний міст, а Шакал щокожної миті здатний розмножитися до півдюжини особин, і ще слава богу, що Лері не затягує сюди коридори, а Грубий чаклує тільки в глибині своєї коробки... З огляду на все це, немає нічого дивного, що наша захаращена світами спальня, опустівши, здається меншою, ніж коли всі ми тут.