— Про все. Виходить двічі на рік, отож тем вистачає. Автори підписуються нерозпізнаваними кличками, і кожен пише, про що заманеться. Я написав про Могильник, а в наступному номері було багато відгуків. Вони б вас зацікавили не менше, ніж сама стаття.
Янус киває:
— Торг іде на два номери, тобто на річну передплату. Кіт у мішку. Навіть два коти.
— На візит до одного дракона. По-моєму, чесно.
— Так діло не піде, — з явним жалем відповідає Янус. — Це означало би поступитися принципами. Піти на повідку власної цікавості. Потім я б і сам себе соромився.
— Як хочете.
Попри відмову, зітхаю з полегкістю. Добре, що він не погодився. Я не хотів би, щоб він прочитав той мій опус. Там було занадто багато сказано. Як у картинах Леопарда.
Мигцем дивлюся на них — і тут же відводжу погляд. Тільки бракувало ще раз «поплисти». Приковую погляд до Януса. Намагаюся дивитися тільки на нього. Він навмисне й демонстративно озирається в пошуках того, чого все одно не зможе побачити, і гасить сигарету в попільничці.
— Ти огидно виглядаєш, — каже він. — Іди виспись, поїж, приведи нерви до ладу, а тоді повертайся.
У голосі роздратування — я і мої страхи його дістали. Напевно, їх видно неозброєним оком.
— Іди, — повторює Янус. — Усі втомилися. Завтра вихідний. Я дозволю тобі зайти до нього.
— Не вийде, — терпляче пояснюю я. — Був би радий послухати вас, але не можу. Доки не побачуся з Лордом, я не можу ні спати, ні їсти, ні дивитися в очі нашим. Не можу повернутися ні з чим і завалитися на ліжко. Я не зробив того, що мусив був зробити, — невже ви не розумієте?
— Я повинен потурати тобі в твоїх примхах?
— Це не примха. Ви це прекрасно знаєте.
— Він повинен від вас відпочити. Йому потрібен спокій. Ти у своєму істеричному стані йому тільки нашкодиш.
— Спокій у нього буде там, куди ви його відправите. І зашкодять йому там набагато більше. Знаєте, як тут говорять про тих, хто пішов із Дому? Як про небіжчиків. А ви не даєте мені побути з людиною, яка скоро для нас помре.
Янус злазить зі столу. Тре обличчя, довготелесий і сутулий, більше, ніж будь-коли, подібний на того себе, яким його зобразив Леопард.
— Знаєш... — каже він, — якщо ти просидиш у моєму кабінеті ще трохи, я, мабуть, не зможу більше залишатися тут сам. Мені почне ввижатися бозна-що, поки я остаточно не впевнюся, що це дійсно страшне місце. Не знаю, як ти цього добиваєшся, але з цим важко боротися.
— Я не добиваюся, — кажу я. — Я так відчуваю.
— Ходімо, — він відчиняє двері й притримує їх для мене. — Я дорожу моїм кабінетом і моїм душевним спокоєм. Тому чим швидше ти звідси заберешся, тим краще для нас обох.
Я встаю.
— То ви мене до нього пустите?
— Ми йдемо туди. Як, по-твоєму, повинен я запитати, чи хоче він тебе бачити?
Йдемо по коридору Могильника. Він крокує — довготелесий, як біла вежа; я ледве тягну ноги, насилу поспіваючи за ним. Мене можна скрутити в джгут і використовувати замість ганчірки до миття підлоги. Звичайно, я домігся свого, але для найголовнішого, заради чого все це було затіяно, вже не залишилося сили.
Звертаємо в бічний коридор. Затримавшись біля довгої непрозорої шафи, Янус витягує з неї халат і кидає мені:
— Почекай тут. Зараз повернуся.
Я чекаю, розглядаючи композицію з кактусів у рожевих горщиках, підвішених на дротяній конструкції, яка чимось нагадує павутину. Ще одну. Цей коридорний апендикс, вистелений білим лінолеумом, виблискує під лампами, гордо демонструючи головну властивість Могильника — стерильність. Якщо мати бажання, з лінолеуму можна їсти. Але я всього лише сідаю на підлогу й притуляюся до стіни. І простим навіюванням приводжу до ладу розхитані нерви. «Ти не пацієнт, ти тут проїздом. Пробіжкою. Ти підеш звідси, коли тільки захочеш. Пам’ятай про це і терпи».
Колись давно в статті про Могильник я розколупав слово «пацієнт». Препарував його, розклав на мікрочастинки. І дійшов висновку, що пацієнт не може бути людиною. Що це два абсолютно різні поняття. Стаючи пацієнтом, людина втрачає своє «я». Стирається особистість, залишається тваринна оболонка, суміш страху та надії, болю і сну. Людиною там і не пахне. Людина — десь за межами пацієнта — чекає ймовірного воскресіння. А для духу немає нічого страшнішого, ніж зробитися просто тілом. Тому — Могильник. Місце, де відмирає дух. Страх, яким просякли тутешні стіни, є незнищенним. У дитинстві я не розумів, звідки взялася ця назва. Старші залишили його нам у спадок разом зі своїм почуттям жаху перед цим місцем. Щоб до нього дорости, знадобився час. Багато часу та страшних втрат. Підростаючи, ми ніби заповнювали нішу, вирубану до нас, але за нашою міркою. Поки не зайняли її цілком. Поки не зрозуміли сенсу всіх назв, придуманих колись, і не повторили майже всі дії, колись уже виконані. Навіть безневинний «Блюм» був чиїмось праправнуком; він цілком наше дітище — і повторення старого. Я не сумнівався: якщо знайти номери його попередників і покопирсатися в них, то спливе не один крик ненависті до Могильника, аналог мого.